Імператори духу

Рецензія на історичну драму Петра Ходанича «Віват імператор!».
Книга драматичних творів Петра Ходанича «Свобода під заставу» (Ужгород: Всеукраїнське державне ордена Дружби народів видавництво «Карпати», 2012, 176 стор.) стала своєрідною несподіванкою у літературному житті Закарпаття, це перша книга п’єс одного автора у крайовій літературі.
П. Ходанича знають як прозаїка, який пильно вдивляється у проблеми сьогодення, творить її своєрідну філософсько-моральну художню картину, теми сучасності залишаються провідними і в його п’єсах. До нової книги увійшли чотири твори. Загальною їхньою рисою є динамічний сюжет, відносно невелика кількість психологічно індивідуалізованих героїв, органічне поєднання «серйозного» і комічного, ненав’язливий гумор, часом переходить у сарказм, особливо ці риси авторського стилю проявилися у комічній драмі «Свобода під заставу, або Повернення блудного сина» та трагікомедії «Синдром ER». П’єса для дітей «Полонинські чари» вирізняється умілим поєднанням світу сучасної дитини з язичницькими слов’янськими віруваннями. Теми творів немов вихоплені з вирію життя. Ходаничівські герої – це інтелектуали і діяльні люди: заступник міністра, учений, директор заводу, чиновники, інженери і робітники, студенти, бармени, домогосподарки, закохані молоді і мудрі старі. У п’єсах відчувається Закарпаття з його неповторним колоритом, звичаєвою культурою, мовою, у них не помітиш набридлої фольклоризації, це світ наших сучасників з непростими морально-психологічними, культурними та соціоекономічними проблемами початку третього тисячоліття.
Історична драма «Віват імператор!» так само прочитується через призму сучасного буття. Перше враження після прочитання - це вдала спроба театралізації складних націотворчих, культурно-просвітницьких і релігійних процесів на найвіддаленіших українських теренах – в Угорщині середини дев’ятнадцятого століття, данина національній пам’яті.
Дійство відкриває ужгородський вістівник-бубнар. На ринковій площі він сповіщає про майбутній приїзд до міста імператора. Ужгородцям наказано надати будинкам привабливого вигляду, підсипати вулиці, вивезти сміття. Хтось відразу співає осанну імператору. Комусь - байдуже, так поруч оратора молочниця і ворожка Марька переймається продажем молока. «Молодице, радійте! В анналах історії запишуть, що року 1842 Унгвар удостоївся честі імператора Фердинанда!», - закликає прихильник імператора.
У кожній яві переплітається комічне і трагікомічне, високі думи і дрібний гешефт, пристрасті і жалюгідність, читач стає учасником творення історії. Подих невдоволення імперськими порядками захопив і тихий Ужгород. Герої п’єси представляють різні верстви, але кожен у пошуках істини, свого місця у житті, щастя. Європа переповнена революційними пристрастями, от-от здригнеться під ударами революції, недарма у репліках героїв фігурує і постать Довбуша.
Історія кохання русина Івана і угорки Ержіки - наскрізна сюжетна лінія, хоч насправді не є такою. Це, скоріше, літературний хід, який дозволив автору залучити до дії всіх героїв драми, аж до єпископа та імператора, він не з’являється на сцені, але його присутність нуртує у кожній яві. Імператор – це фатум жорстокої влади, який змушує героїв активно діяти, виявляти свої інтереси, внутрішню суть і характер.
Закохані належать до різних конфесій. Для одруження потрібна згода єпископів, але на заваді стають майнові інтереси церкви. «Сам Бог присилає імператора до Унгвара», - радіє закоханий Іван, сподіваючись отримати дозвіл на одруження. Казка про доброго царя у драмі П. Ходанича – це своєрідне психологічне мірило. У казку давно не вірять освічені герої, вони бачать майбутнє народу в науці й освіті. Символічно, що у фіналі драми Лучкай і Духнович виносять закривавленого від канчуків імператорської охорони Івана. Принижений і розчарований, юнак готовий до бунту, він мріє про вільну країну, звертається за порадою до своїх рятівників.
Ідея пошуку вільної країни і є квінтесенцією твору. Її підмурівок творять розумні і діяльні патріоти, справжні головні герої драми - історик Михайло Лучкай, руський поет і академік філософії Угорської академії наук Василь Довгович, поет і освітянин Олександр Духнович. Такими вони увійшли в історії. Але зазвичай були змушені заробляти на хліб духівниками.
П. Ходанич вибудовує одвічний конфлікт між мислителем і оточенням, яке його не розуміє. За пророків своїх не визнають. Пророки опереджають свій час. Будителі-герої драми послідовно доводять, що русини-українці зберігають традиції, вони мудрі, мають національну гідність навіть під гнітом імперської корони. Так, Іван уміє писати, читає Шекспіра і Гете, його зацікавлюють поезії Довговича. Образ освіченого юнака з пролетарської Радванки – це своєрідна творча знахідка автора.
Прислуговуючи імператорській короні, можна непогано влаштуватися у житті, здобути чини, але за це треба платити насамперед зрадою інтересів свого народу. Повним протиріч є образ єпископа Поповича. Сцена зустрічі Лучкая з цим одіозним діячем розкриває дві протилежності у ставленні посадової особи до історичного минулого і майбутнього закарпатців. Поповича найбільше турбують маєтності та чини, він намагається засвідчити прихильність до корони, переймаючись урочистостями на честь приїзду імператора, не виплачує платні підлеглим, зате виділяє гроші на ремонт доріг, щоб, бува, не застрягла у багні імператорська карета. Він байдужий до долі закоханих, його обурюють віднайдені Лучкаєм давні руські книги, як і написана ученим граматика та історія краю. Але не всі священнослужителі такі, Лучкай добрим словом згадує єпископа Андрея Бачинського.
Як виклик національним пориванням руського народу, лиховісно звучать слова Поповича: «Отямтеся, архіваріусе Лучкаю! Ми живемо в Угорському королівстві великої Австрійської імперії…». Він порівнює діяльність Лучкая і Довговича з розбійництвом Довбуша і зачисляє їх до бунтівників.
Унгвар-Ужгород під пером драматурга постає повнокровним європейським містом. На сцені звучать поезії і скрипка Василя Довговича, народні пісні, герої діляться думками про творчість Гейне, Гердера і Байрона, сперечаються з питань філософії та історії, радіють багатоголосому хору Матезонського (історична постать), дівчата навчаються музиці у клавесиніста Лавриновича, а ворожка Марька, відблиск середньовіччя, творить своє загадкове і популярне ремесло. Особлива роль відведена «герою за кулісами» - німецькому художнику Гідельману, на замовлення Угорської академії наук він малює портрет філософа Довговича. Це ще один із сюжетних ходів автора, позаяк такого портрета не існує, як і не приїздив у 1842 р. до міста імператор Фердинанд.
Правда історична і правда художня творять театральний міф. Автор запрошує читача на міську площу, в будинок Лучкая, приймальню єпископа, берег Ужа, своєрідне доповнення карти міста і краю у репліках героїв – села Великі Лучки, Радванка, Колочава і Золотарево, міста Мукачево і Хуст, як і зведення муру довкола Кафедрального собору, жнива у газди Нодя, міська торгівля, весілля племінниці Мошка. Історичні особи Довгович, Лучкай, Духнович, єпископ Попович часом говорять рядками їхніх відомих творів, користаються латиною, живуть своїми проблемами, як і вигадані персонажі: прості міщани – Іван і Марька, корчмар Мошко, селянські дівчата Ержіка і Анна.
Фатальна тінь імператора не заважає героям вирішувати свої повсякденні справи. Лучкай попри службу єпископським бібліотекарем і архіваріусом вирощує квіти і доглядає пасіку. Світла голова, щирий, він дарує квіти на весілля Сарочки, але безпорадний у господарських справах, тому Мошко не тільки продає його мед, але й займається ремонтом дороги навпроти хати історика. Тема грошей,багатства під пером автора набуває трагікомічного звучання. «Та ви багатий чоловік, пане Лучкаю!» - звучить як насмішка над згорьованим під тягарем боргів ученим репліка з уст Мошка. Над грошима є вище – духовна праця. І це розуміє корчмар, недарма, залишаючись суворим кредитором, радить Лучкаєві, як вийти з фінансової скрути.
Як виклик часові, як пошук істини звучить під час несподіваної появи кредитора репліка Лучкая: «Чекали Духновича, а прийшов корчмар».
Чи змінилося щось в Ужгороді по приїзді імператора? «З часів Риму нічого не змінилося», - з філософською переконливістю підсумовує Довгович. Так кому ж співали осанну оратори на початку твору? Імператора побачили тільки вибрані, Довгович з сарказмом зауважує, що йому таки вдалося побачити білу рукавичку імператора за завіскою карети. Отже, влада твориться у білих рукавичках, чи не тому, що на її захисті стоять гайдуки з канчуками, які до крові й побили довірливого Івана.
Справжніми імператорами духу в історичній драмі П. Ходанича «Віват імператор!» постають Довгович, Лучкай, і Духнович. Час довів, що саме вони, попри злої волі можновладців, життєві негаразди і злигодні, затято стали в обороні соціальних, національних і духовних прав свого народу, зуміли збудити у серцях поневолених братів дух свободи і національної гідності.

Михайло Басараб,
канд. іст. наук,
м. Ужгород