Закарпатський інститут післядипломної педагогічної освіти – роки становлення

Закарпатський інститут післядипломної педагогічної освіти розпочав функціонувати у відповідності зі спільною ухвалою Закарпатського облвиконкому та бюро обкому КП(б) України від 24 лютого 1946 року. Підставою була постанова РНК УРСР і ЦК КП(б) України «Про поліпшення роботи шкіл Закарпатської області». Цим документом обґрунтовувалася докорінна зміна функціонування методичного кабінету в якісно новий заклад – обласний інститут удосконалення вчителів. Аналогічна реорганізація здійснювалася і в інших областях України, що, як засвідчують архівні документи, ініціювалися Павлом Тичиною, який у той період був міністром освіти. Він доклав багато зусиль для створення цієї новаторської інфраструктури, що передбачало докорінне реформування післядипломної освіти, координацію зусиль у поліпшенні діяльності методичних кабінетів у різних регіонах України з врахуванням місцевої національно-культурної, демографічної, соціально-економічної специфіки. Виходячи з цього, важливим стає питання підготовки й перепідготовки педагогічних кадрів у контексті реформування освіти. Йдеться про систему вдосконалення освітнього процесу, що забезпечувала б працівників школи необхідними знаннями, уміннями, сприяла б зростанню їхнього наукового рівня, професійної майстерності. Адже вона постає необхідною складовою безперервного збагачення знань учителів, що саме на етапі післядипломної освіти виконує функцію підготовки наукових, науково-педагогічних кадрів вищої кваліфікації як ознаки постійного доповнення та оновлення інтелектуального потенціалу держави.
Окремої інституції для методичного забезпечення працюючих учителів до 1944 р. у нашому краї не існувало, але були створені певні умови для їхньої самоосвіти. Шкільний відділ Цивільної управи Підкарпатської Русі видавав в Ужгороді педагогічний журнал «Учитель» (1920-1936). Професійна організація вчителів української орієнтації «Учительська громада Підкарпатської Руси», яка нараховувала 1650 членів і була структурована по округах, вела різноманітну методичну роботу і видавала в Ужгороді, а потім у Хусті журнал-щомісячник «Учительський голос» (1930-1939). В Ужгороді виходив також поважний краєзнавчий і педагогічний щомісячник «Підкарпатська Русь» (1924-1938). Для полегшення роботи вчителя з учнями на уроках і в позаурочний час, виходили популярні журнали «Пчілка» (Ужгород, 1923-1934), «Пластун» (Ужгород, «Севлюш» (1934-1937), «Віночок для підкарпатських діточок» (Ужгород, 1920-1924).
Значний внесок у розвиток шкільництва, становлення нової системи освіти зробили також педагоги і, у першу чергу, вихованці закладів освіти Закарпаття 20-40-х років минулого століття. Зокрема важлива роль у цьому випускників Ужгородської та Мукачівської вчительських семінарій, Ужгородської, Мукачівської та Хустської гімназій. Серед них такі педагоги, як О.Маркуш, Ф.Потушняк, П.Лінтур, Юлій Боршош-Кум’ятський, Й.Жупан, М.Рішко, П.Мігович, І.Добош та ін. Центральною постаттю в освіті в довоєнні часи був А.Волошин, директор Ужгородської вчительської семінарії, видатний учитель-педагог, організатор роботи серед учительства області, автор багатьох шкільних підручників та підручників для вчительських семінарій.
На території колишнього СРСР створення мережі підвищення кваліфікації педагогічних кадрів кваліфікації датується 1921 роком, коли був заснований Центральний інститут організаторів народної освіти, що інтегрував Україну в освітній простір Радянського Союзу. Одразу після звільнення краю у жовтні 1944 року ця система підвищення кваліфікації без жодних застережень перенесена на Закарпаття, де Народна Рада Закарпатської України вже на початку наступного року видала декрети «Про вільну зміну релігії» (від 24 березня 1945 р.) та «Про здержавлення шкіл» (від 20 квітня 1945 р.) Ці документи мали безпосередній вплив на становлення й формування системи освіти регіону.
Отже, на той час уже були створені певні передумови для значного поліпшення організації освітньої діяльності, яку потрібно було здійснювати відповідно до нових політичних реалій та з врахуванням нових підходів до освітньої галузі. Після визволення Закарпаття Червоною Армією у 1944 році з’явилася реальна можливість не тільки для реорганізації існуючих шкіл та відкриття нових, але й створення науково-педагогічних та методичних центрів. Такою інституцією на допомогу педагогічним працівникам став Центральний методичний кабінет в м. Ужгороді, який у 1946 році був реорганізований в обласний інститут підвищення кваліфікації вчителів. Зміни колишньої дорадянської структури закладів освіти вимагали надання висококваліфікованої науково-методичної допомоги працюючим учителям у впровадженні нових навчальних планів і програм та викладанні загальноосвітніх предметів. Потрібно було реформувати не тільки систему освіти, але ісистему вдосконалення освітнього процесу, яка забезпечувала б працівників школи необхідними знаннями, уміннями, сприяла б зростанню професійної майстерності.
Історія розвитку інституту розпочалася з постанови Ради Народних Комісарів України і ЦК КП(б)У від 28 листопада 1945 р. «Про поліпшення роботи шкіл Закарпатської області» та спільної постанови Закарпатського облвиконкому і бюро обкому КП(б)У від 24 лютого 1946 р. «Про перетворення центрального методичного кабінету в м. Ужгороді в обласний інститут удосконалення кваліфікації вчителів».
Створення такого закладу освіти зумовлене демократичними процесами, що відбувалися в політичному, соціально-економічному устрої країни та наймолодшої Закарпатської області в післявоєнний період.
Перед новоствореною установою ставилася чітко визначена мета – забезпечити підвищення рівня кваліфікації керівних та педагогічних кадрів освіти, їхнє ідейно-політичне та науково-методичне вдосконалення. Від неї вимагалось також введення в дію постійних заходів удосконалення рівня підготовки і перепідготовки вчителів.
У структурі тогочасного інституту було кілька штатних одиниць: директор, заступник директора з навчальної частини, завідувачі кабінетами історії, української мови та літератури, іноземних мов, фізики й математики, фізичної культури, молодших класів, а також методист іноземних мов, завідувач бібліотекою, друкарка, прибиральниця. Усього 12 чоловік.
Завідувачами навчально-методичних кабінетів були призначені:
О.І.Щербаков – марксизму-ленінізму;
І.Т.Мойсенко – історії та географії,
Т.Я.Бальвас – фізики та математики;
Я.І.Несторович – української мови та літератури;
Л.М.Орябець – молодших класів;
О.Т.Кочетова – іноземних мов;
М.Ю.Спіпенко – фізкультури та воєнізації;
С.К.Кепаза – методистом іноземних мов;
Н.М.Мойсенко – завідувачем бібліотеки;
Е.Т.Сінкулич – секретарем-друкаркою;
Розалія Бігар – прибиральницею-кур'єром.
Архівні матеріали засвідчують значну плинність кадрів тих часів. Тільки до кінця 1946 р. по декілька разів змінювалися завідувачі навчально-методичних кабінетів. Показовим з цього є і те, що до 5 липня 1947 р. змінилося чотири «замісники директора по навчально-методичній частині». (І.Т.Мойсенко, П.А.Немудрий, Г.О.Білокопитова, І.Г.Орловський). Доречно зазначити, що окремі керівники та методисти Інституту не мали закінченої вищої освіти.
Уже на початковому етапі свого розвитку інститут приділяв значну увагу рівню підготовки й перепідготовки педагогічних кадрів освіти області.
Архівні документи тих часів (накази, розпорядження) вказують на все активнішу, послідовнішу, ефективнішу діяльність працівників інституту, їхню всезростаючу роль у реалізації державної програми розвитку освіти й підвищенні кваліфікації педагогічних кадрів. Дедалі кращою стає педагогічна допомога вчителям та осередкам освіти області. Підвищення кваліфікації набуває системної періодичності та систематичної оцінки рівня професійної майстерності педагогів.
Організація роботи спонукала працівників інституту до творчої діяльності, в основі якої центральне місце відводилося підготовці і перепідготовці педагогічних кадрів у нових умовах реформування освіти, удосконалення навчально-виховного процесу, який забезпечував би працівників школи необхідними знаннями, уміннями і сприяв зростанню їхнього наукового рівня, професійної майстерності. Підвищена увага зверталася на вдосконалення методичної роботи з педагогічними кадрами, на результативність діяльності, успіхи у навчально-виховному процесі закладів освіти.
Важливим документом, який засвідчив початок роботи інституту, було «Положення про обласний інститут удосконалення кваліфікації вчителів», затверджене обласним відділом народної освіти одразу після того, як інститут став правочинним суб'єктом освіти краю (1946). У ньому зазначалося, що обласний інститут удосконалення кваліфікації вчителів «має своїм завданням підвищення ідейно-теоретичного рівня та загальноосвітньої і педагогічної кваліфікації керівників шкіл, учителів усіх навчальних предметів та працівників дошкільних закладів».
Пріоритетними завданнями колектив інституту завжди вважав своєчасну й якісну реалізацію державної програми розвитку освіти, задоволення фахових запитів підвищення кваліфікації педкадрів, пропаганду й упровадження перспективного педагогічного досвіду, надання методичної допомоги закладам освіти, районним та міським методичним кабінетам, формування творчого інтелектуального потенціалу краю та держави.
У той ранній період свого розвитку, через декілька місяців після утворення інституту, організовуються курси підвищення кваліфікації освітян. Як засвідчують наявні накази, першими слухачами курсів стали керівники шкіл та завідувачі закладів дошкільної освіти. Існуючі структурні підрозділи інституту були зорієнтовані на врахування життєвих реалій як основи фахового та управлінського зростання керівника. Цікавим було те, що навчальні заняття курсів тривали 24 робочі дні. Уже у той час застосовувалися такі форми роботи, як: лекції, семінарські, практичні заняття, конференції з обміну досвідом роботи та інші. Варто навести декілька прикладів ефективної співпраці інституту із закладами освіти області в цей час.
Із метою поширення кращого досвіду надбань шкіл області вже з 01 червня по 01 вересня 1946 р. організовується виставка найкращих зразків роботи шкіл області. Архівні документи стверджують, що 1946-1947 навчального року методисти та керівники інституту виїжджають у заклади освіти області для надання практичної допомоги та вивчення діяльності шкіл. Посилена увага приділяється закладам з угорською та румунською мовами навчання, куди періодично направляються методисти для аналізу роботи вчителів та надання їм науково-методичної допомоги.
У відповідності до вимог наказу директора інституту від 15 травня 1947 року «для перевірки готовності шкіл області до випускних та перевідних екзаменів, а також для прийняття участі в проведенні їх» на 10 днів відряджаються в усі «округи» (райони) області методисти інституту.
26-29 березня 1948 р. проводиться перша науково-педагогічна конференція вчителів Закарпатської області з проблем подальшого поліпшення роботи закладів освіти, на якій працювали секції для всіх категорій учителів, керівників шкіл, працівників закладів дошкільної освіти та класних керівників. Керівництво секціями було доручено методистам інституту.
1 червня 1948 р. організовуються місячні курси підвищення кваліфікації вчителів у м. Ужгороді, Мукачеві, Берегові, Сваляві, Хусті, Солотвино. Проведення виїзних курсів здійснюється аж до 1975 р. Доречно нагадати, що останніми роками інститут знову повернувся до цієї форми організації курсів підвищення кваліфікації. Саме через неї науковці інституту мають можливість краще, повніше узгоджувати теорію і практику, враховувати регіональні інтереси освітян. Учителям це дозволяє проходити курси підвищення кваліфікації без відриву від виробництва.
У березні 1950 р. наказом інституту було зараховано на очно-заочну форму навчання 733 вчителів, керівників шкіл, вихователів дитсадків. 9-11 грудня 1948 р. на базі Мукачівської СШ №1 проведено обласний семінар директорів шкіл.
Розпорядженням директора інституту від 27 грудня 1948 р. «для забезпечення систематичного керівництва роботою окрпедкабінетів, методкущів та політгуртків» за методистами закріпляються відділи освіти та методичні кабінети. У жовтні 1948 р. працівники інституту направляються для вивчення роботи Мукачівського педучилища.
Із метою узагальнення кращого досвіду роботи вчителів області 19 квітня 1949 р. на 10 днів направляються методисти у Хустський, В.Березнянський, Берегівський, Свалявський, Виноградівський, Воловецький, Іршавський, Рахівський відділи освіти.
Наявні документи тих часів підтверджують все активнішу, послідовнішу, чіткішу, ефективнішу діяльність інституту у різних аспектах його роботи, у т.ч. і наданні допомоги в ліквідації неписьменності та малописьменності серед дорослого населення.
Для вирішення завдань навчально-виховного процесу у той жорстко адміністративно-командний часпотрібен був висококваліфікований, професійний колектив, здатний забезпечувати вимоги, визначені для органів народної освіти. Мабуть, не кожному з тих, хто отримував наказ про призначення на посаду методиста, було під силу якісно виконувати доручену ділянку роботи. Можливо, тим і пояснюється велика плинність кадрів тих часів.
Сьогодні ми можемо пишатися тим, що у той непростий час на керівні посади потрапляли високого рівня професіонали, інтелектуали, знавці педагогічної справи, які не шкодували своїх знань, умінь, енергії, проявляли велике бажання запроваджувати у навчально-виховний процес передовий педагогічний досвід, постійно вносили позитивні й ефективні зміни до курсової підготовки педагогічних кадрів, сприяли професійному зростанню вчителів.
Ветерани освіти ще й сьогодні пам'ятають і з вдячністю згадують колишніх директорів інституту О.Г.Туряницю, П.І.Кохана, І.С.Котову, видатних організаторів реформ освіти, курсової підготовки вчителів, заступників директорів інституту з навчально-виховної роботи Й.І.Архія, В.І.Герзанича, С.С.Зінченка, З.П.Янкеса, завідувачів та методистів навчально-методичних кабінетів О.С.Шимко, О.О.Кулинича, М.М.Мандзюка, Ю.І.Халахана, В.І.Данкулича, О.Й.Ромбая, М.М.Скворцову, І.Х.Уточкіну, Т.Ф.Повхан, В.Ст.Фернегу, М.І.Силаєву, Л.М.Аристарова, М.Ф.Олалєник, О.Т.Кирчів, І.А.Красюка, Ю.Ю.Барничка, Е.Е.Елека, В.В.Дорогія, М.А.Штефанець та багатьох інших, які віддали чималу кількість років свого життя розвитку освіти Закарпаття та науково-методичному вдосконаленню вчителів. Їхня практична педагогічна допомога вчителям безпосередньо на місцях, науково-методичні розробки, організація і проведення конференцій, семінарів, диспутів сприяли творчому професійному зростанню працівників освіти всіх рівнів.
Незважаючи на те, що постановою Закарпатського облвиконкому та бюро обкому КП(б)У від 24.02.1946 р. було визначено приміщення для новоствореного навчального закладу «будинок жіночої учительської семінарії по вулиці Жовтневій, 27», тривалий час усі служби інституту знаходилися у невеликому приміщенні на вул. М.Коцюбинського. Тільки у 1947 р. інститут отримав декілька кімнат у будинку облвиконкому без необхідної бази для проведення курсової підготовки педагогічних кадрів. Тому курси підвищення кваліфікації здебільшого проводилися у районах, а в м.Ужгороді – у шкільних приміщеннях.
Навчально-матеріальна база інституту тих часів була надто слабкою. Ні кабінетів, ні аудиторій, ні транспортних засобів не було. Примітним з цього є наказ директора інституту від 1 червня 1947 р., яким на посаду конюха призначено М.І.Іванчина із зарплатою 260 крб. Звільнення і призначення на цю посаду нових працівників спостерігається у книгах наказів тривалий час.
Ветерани-освітяни згадують, що до кінця 60 років ХХ ст. коні були і при окремих відділах освіти. Вони використовувалися як транспортний засіб для працівників відділів освіти та методистів.
Не надто «солодко» жилосяпрацівникам інституту тих часів у матеріальному плані й забезпеченні необхідними продуктами харчування. Як і в усій країні в той час існувала так звана карткова система на хліб та інші важливі продукти. Наказом від 20 січня 1947 р. директор інституту визначає «уповноваженого по одержанню хлібних, продовольчих та промтоварних карток».
У 1974 р. інституту було виділене приміщення колишньої школи-інтернату по вул. Жовтневій, 35, про яке говориться у постанові облвиконкому та бюро обкому КП(б)У від 24 лютого 1946 р.
Динамізм, послідовний розвиток інституту, форми і методи підвищення кваліфікації вчителів – характерні ознаки роботи його працівників у всі роки існування цього закладу освіти. У кожному періоді його розвитку появляються нові, удосконалені форми та методи роботи.
У 1958 р. Верховна Рада СРСР прийняла Закон «Про зміцнення зв'язку школи з життям і дальший розвиток системи народної освіти». В Україні відповідний закон було прийнято у 1959 р. Новий Закон передбачав запровадження з 1960/1961 н.р. обов'язкової восьмирічної освіти. Десятирічні школи перетворювалися на одинадцятирічні. Важлива роль у підвищенні якості навчання покладалася на інститути вдосконалення вчителів, які діяли в усіх областях країни. У цих соціально-економічних умовах обласні інститути неперервно реформувалися і вдосконалювалася їх структура. Створюються нові навчально-методичні кабінети. В організації навчального процесу застосовуються найновіші досягнення педагогічної науки. Помітний вплив на активізацію роботи інституту мала постанова Верховної Ради УРСР від 4 липня 1962 р. та наказ МО України № 154 від 9 серпня 1962 р. «Про хід виконання Закону про зміцнення зв'язку школи з життям і про дальший розвиток системи народної освіти в Україні». Завдання цієї постанови були покладені в основу роботи інституту. Реформи вимагали підвищення рівня компетентності всіх освітян, особливо керівників закладів освіти. Тому значна увага інституту була звернута на вдосконалення тематики лекційних і практичних занять для цієї категорії педпрацівників при обласному інституті підвищення кваліфікації. Окрім цього, значна кількість керівників шкіл проходила курсову підготовку при Центральному інституті та регіональному (м.Івано-Франківськ).
Активізація діяльності колективу інституту на початку 60-х років дала високі позитивні результати. Протягом 1963/1964 н.р. курси підвищення кваліфікації пройшли понад 2 тис. освітян області, інститут активно співпрацював з фахівцями різних галузей освіти, передовими вчителями, працівниками шкіл, діячами науки, культури. Педагоги-практики мали можливість поширювати досвід на курсах підвищення кваліфікації.
Пожвавилася культурно-масова, просвітницька робота, почастішали зустрічі з діячами культури, літератури. Тодішні слухачі курсів зустрічалися з видатними письменниками, істориками, діячами мистецтв України. До читання лекцій для слухачів-філологів запрошувалися науковці інституту української мови та літератури. Тодішні слухачі зустрічалися з такими видатними постатями, як О.Т.Гончар, М.Т.Рильський, О.Є.Корнійчук, Д.Павличко, І.Драч, Р.Іваничук та іншими відомими науковцями і діячами культури України. Окрім цього, до виступів перед учителями часто залучаються відомі письменники та діячі культури Закарпаття.
Інститутом підготовлено і видано велику кількість друкованих матеріалів, які узагальнювали передовий педагогічний досвід, інструктивно-методичні та інформаційні листи, методичні збірники, програми самоосвіти, навчально-тематичні плани і програми для всіх категорій педагогічних працівників, які проходили курси підвищення кваліфікації. Були розроблені докурсові і післякурсові завдання для вчителів.
За період з 1946-1969 рр. директорами інституту працювали Андрієвський Олександр Васильович (1946-1950), Щербаков Олександр Федорович (1950-1951), Видріцька Людмила Миколаївна (1951-1954), Біцай Марія Олександрівна (1954-1958), Котова Ірина Семенівна (1958-1969).
Талапканич М.І. – директор інституту (1998-2012 рр.)
Химинець В.В. – професор інституту