Велика реформа освіти Закарпаття: як це було. До 75-річчя Закарпатського інституту післядипломної педагогічної освіти

5Коли оглядаємось у минуле, зокрема в часи початків радянської влади на Закарпатті, не можемо оминути тих глобальних звершень, які пройшла крайова освіта, як вагома ідеологічна галузь, у повоєнні роки. Під час проведення шкільної реформи і відповідно до закону про обов’язкове навчання дітей 7-15 років виникла гостра потреба у вчителях. Місцевих кадрів катастрофічно не вистачало, та й ті, що здобували досвід у школах дорадянського періоду, здебільшого не одразу були готові до кардинальних змін, з різних причин уникали проходження процедури «чистки». Отже, реалізувати шкільну реформу можна було лише силами педагогів з Радянської України.
213421Влітку 1945 р. Міністерство освіти УРСР направило в область перших 805 вчителів, а в серпні 1946 – ще 526 педагогічних працівників. За період 1946-1950 рр. на Закарпаття було направлено понад 2700 педагогів. Як виявляють дослідження, були непоодинокі випадки, коли у школи краю їхали випускники окремих факультетів групами в повному складі. Цьому сприяла і пропаганда на місцях, яка закликала молодих людей їхати в Закарпатську Україну – облаштовану Європу, обіцяючи тут вищі зарплати та кращі умови життя, ніж у зруйнованій війною Україні.
Вчителям, що направлялися зі Сходу, з метою створення сприятливих умов з серпня 1945 р. відповідно до постанови НР ЗУ виплачувалися підйомні у сумі 1585 000 пенго і 322 000 пенго на харчі (для довідки: 1 пенго - 40 радянських копійок). Однак молоді вчителі зустрілись тут із великими побутовими труднощами: виплати затримувались, помешкань на місцях не було, зимового одягу, зокрема взуття та пальт для дітей і вчителів, не було й поготів. Навіть у містах Ужгород, Мукачево, Хуст, Свалява, Рахів влада не спромоглася одразу створити хоча б елементарні умови для прибулих.
У доповідній записці Антона Чекана,уповноваженого НР ЗУ у справах освіти, під грифом «цілком таємно» читаємо:
…Відділу освіти Народної Ради Закарпатської України надійшло цілий ряд скарг, що в Ужгороді не створено культурних умов для відпочинку прибулих вчителів, що звідси направляються на роботу до різних округ Закарпатської України, що вчителі повинні спати на підлозі, що вони не забезпечені харчами.
Повинен заявити, що ці скарги певною мірою мають підстави. Внаслідок браку ліжок учасники літніх перепідготовчих та підготовчих вчительських курсів в гуртожитках Конвікт, вчительської семінарії та будинку Василіян два місяці спали на соломі, що її було застелено на чистій підлозі. Коли частина курсів була закінчена і почали прибувати до нас радянські педагоги, я наказав вичистити кімнату і наносити свіжої соломи, на якій би радянські товариші змогли день-два дні відпочити, поки не отримають призначення. Більша частина радянських вчителів приїхала без постільної білизни. На четвертий день солому потрібно було викинути, бо вона перетворилася в гній…
Всі вчителі харчуються в столовці курсів. Ця столовка дуже часто повинна боротися з великими труднощами. Відділ торгівлі НР ЗУ відпускає для неї мінімальну кількість продуктів. І то не регулярно. Так, наряд №165 від 6 вересня 1945 року, виданий тов.Софілканичем, за яким для 50 учителів на два дні відпущена така продукція: 1 літр олії, 30 штук яєць, 1 кг цукру і 2 кг солі. І це все. За таких умов не можна поліпшити харчування вчителів і курсантів.
…Вчителі Закарпатської України на 50-70% не забезпечені взуттям та одягом, а педагоги, які були направлені до нас на роботу зі східних областей Радянської України, не забезпечені одягом та взуттям на 90%».
Вчителі зі сходу зіткнулись і з іншими проблемами. Учні, що перейшли одразу зі шкіл з угорською мовою навчання в школу з українською мовою навчання, виявляли нерозуміння у спілкуванні, намагались на уроках скоріше мовчати, ніж говорити. Відігравала роль і мова закарпатців-русинів, далека від літературної, і їх специфічний характер, що формувався в умовах хронічної недовіри до влади, яка завжди була чужою.
Так, у листі сестрі в Кривий Ріг вчителька з села Усть-Чорна Тячівського району у 1945 р. пише: «Діти дуже слабкі в розвитку, нічого не знають. Підручників і зошитів навіть у вчителів немає. Як учити дітей російській мові, якщо вони по-українськи не розуміють…» А вчителька із с.Нересниця шле на Дніпропетровщину: «Батьки дітей не хочуть пускати до школи. В селі Новоселиця в школу до 5-6-х класів ходять 10 учнів». Інша молода вчителька писала матері в Київ із с. Туриця на Перечинщині: «Ми все ще на пташиних правах, живемо без квартир, а також і хліба не дають ні грама. Працювати важко. Урок з учнями «проболтаю» - і я їх не розумію, і вони мене ні. Програми немає. Як іде робота, висновок робіть самі…»
В іншій доповідній записці А.Чекана від 22 жовтня 1945 р. ідеться про те, що з постачанням учителів необхідними речами справу на місцях намагаються залагодити, є позитивні результати, та недопрацювань багато: «Вчителі, особливо у містах Ужгород, Мукачево і Хуст, квартирами забезпечені дуже погано або зовсім не забезпечені. Ті, у яких є дах над головою, не мають ніяких меблів… Так, виходить, що педінспектор Мукачівських шкіл т.Тарасова Р.А. вже другий місяць спить на ліжку без матраца (на дротах), що ряд вчителів Ужгорода спить в нетоплених кімнатах на підлозі, а в Мукачеві живуть у готелі». Гостро стоїть проблема забезпечення шкіл паливом, відсутні взуття та одяг як в учителів, так і в учнів з бідних сімей. Уповноважений Народної Ради Закарпатської України у справах освіти А.Чекан закликає вжити негайних заходів, інакше «…та велика жертва, на яку пішов для нас уряд Радянської Вкраїни, буде даремною, тому що наші школи взимку будуть порожніми». І заходів вжито невідкладно. Так, відповідною постановою від 12 листопада 1945 р. вчителям із гірських районів, зважаючи на особливі умови праці, стали нараховувати щомісячно на 200 пенге більше, були встановлені норми постачання продуктів харчування «на одного чоловіка»: 700 гр хліба на день, 1,5 кг борошна та 4,4 кг м’яса чи риби, 10 кг картоплі , 1 кг цукру та солі, 300 штук цигарок - на місяць.
Крім економічних, гострими постають і методичні проблеми. Так, у спецдонесенні управління держбезпеки Закарпатської України на основі аналізу вчительської кореспонденції йдеться: «При обработке корреспонденции Ужгородским пунктом цензуры Закарпатской Украины за период с 25 августа по 10 сентября 1945 г. выявлено ряд писем, в которых присланные на Закарпатскую Украину учителя жалуются на отсутствие учебников и программ в школах, в результате чего им приходится преподавать по газетным материалам и приобретенному опыту в советских школах». Цю проблему було залагоджено постачанням літератури з-за меж краю, наприклад, основні фонди бібліотеки щойно відкритого Ужгородського університету було поповнено з фондів Ленінградського університету. На лекціях «курсів перепідготовки вчителів» викладали методику, адаптовану до умов освіти Закарпаття. Викладали тут також марксизм-ленінізм, основи економіки соціалізму.
Учителі, як працівники ідеологічного фронту, зазнавали розправи і з боку «лісовиків». Про це йдеться, зокрема, у спогадах педагога В.В.Дорогія, згодом методиста Закарпатського інституту післядипломної педагогічної освіти, який у перші роки радянської влади вчителював у гірському селі Колочава.
Це була неймовірна й важка робота, тихий трудовий подвиг народу, сьогодні багато в чому забутий і недооцінений. Немає нічого дивного, що молоді люди - вчителі часто самовільно покидали Закарпаття і повертались додому. Однак найбільш витривалі залишилися, склавши кістяк народної освіти нашого краю, і втілили в життя велику змістову, ідеологічну та економічну реформу школи, результатом якої стало підняття рівня освіти до такого, як в УРСР та СРСР.
За матеріалами книги С.Аржевітіна «Шкільництво: Історія верховинського села Колочава» (2019).