Технології дитиноцентриського спрямування

З книги Химинець В.В., Кірик М.Ю. «Інновації в початковій школі». – Ужгород: Інформаційно-видавничий центр ЗІППО, 2008. – 344 с.

Нова філософія освіти утверджує погляд на особистість як на найвищу цінність суспільства. «Людина — мета, а не засіб»,— ось основна формула гуманізму, і це вимагає нових підходів до формування особистості учня. Виховання повинно виходити з необхідності розвитку у дітей рис, які допоможуть реалізувати себе як члена суспільства, як неповторну індивідуальність зі своїми специфічними запитами, індивідуальними планами самореалізації, творення власної концепції життєтворчості. Головним знаряддям суспільства у вихованні особистості є школа. Саме вона повинна допомогти дитині визначитися не лише у тому, ким бути, а й у тому, яким бути. Головне — як жити, як влаштовувати свій індивідуальний спосіб життя, вибрати режим інтелектуального, емоційного навантаження, спосіб подолання труднощів і перешкод.
Основними завданнями загальноосвітньої школи є:
– всебічний розвиток людини як особистості та найвищої цінності суспільства;
– розвиток її талантів, розумових і фізичних здібностей;
– збереження життя та зміцнення здоров’я дитини шляхом комплексного розв’язання педагогічних, медичних та соціальних завдань;
– врахування індивідуальних особливостей дітей у різні вікові періоди;
– виховання високих моральних якостей;
– формування ціннісних орієнтацій;
– задоволення інтересів і потреб дітей;
– розвиток у школярів бажання і вміння вчитися;
– виховання потреби і здатності до навчання упродовж усього життя;
– вироблення умінь практичного, творчого застосування здобутих знань та формування здорового способу життя.
Сучасна школа - це простір життя дитини. Тут вона не готується до життя, а повноцінно живе, і тому вся діяльність навчального закладу повинна вибудовуватися так, щоб, зберігаючи здоров’я дитини, сприяти становленню особистості як творця і проектувальника власного життя, усвідомленого вибору особистого життєвого шляху.
Головні цінності освіти – дитина і педагог, здатний розвивати, захищати, розуміти, оберігати її індивідуальність. О.Я.Савченко вважає, що не дитину треба пристосовувати до системи освіти, а школи до неї.
Розвиток сучасної системи освіти вимагає від педагогічної науки і практики відбір кращого з традиційних, розробку і впровадження нових методів навчання і виховання дітей.

Вальдорфська педагогіка

Життя висунуло суспільний запит на навчання і виховання творчої особистості, здатної, на відміну від людини-виконавця, самостійно мислити, генерувати оригінальні ідеї, сприймати сміливі, нестандартні рішення. Засновником цього напрямку в педагогіці вважають мислителя, філософа, літературознавця, творця філософського вчення – Рудольфа Штейнера (1861-1925 рр.) [56, 109].
Вальдорфська педагогіка – педагогіка «вільного виховання», а ще її називають «гуманістичною педагогікою».
Принциповим положенням вальдорфської педагогіки є концепція Р. Штайнера про розвиток людини у ритмі семи років. У початкових класах велике значення надається слову вчителя і практичним діям учнів. Стосовно формування навичок читання, письма, обчислювання діє принцип природовідповідності, врахування готовності дитини до цієї діяльності [109].
Концептуальні положення цієї педагогіки:
– розвиток дитини має три важливі етапи: від народження до 7 років, від 7 до 14, від 14 до 21 року в ритмі семи років;
– вільне виховання і навчання, без примусу, насильства духовного і тілесного. Відмова від влади над дітьми;
– свобода як засіб виховання, навчання та творчості;
– виховання і навчання пристосовуються до дитини, а не вона до них;
– дитина в процесі навчання сама приходить, осягає всі етапи розвитку людства. Тому не треба забирати «дитинство»;
– навчання невіддільне від виховання: будь-яке навчання є одночасно і вихованням певних якостей особистості;
– екологія і культ здоров’я;
– культ творчої особистості, розвиток індивідуальності засобами мистецтва;
– імітація як засіб навчання;
– поєднання європейської і східної культур: вчення Христа та уявлення про особистість як сукупність фізичного тіла та ефірного, астрального;
– опора на авторитет педагога, школа одного вчителя впродовж 8-9 років;
– єдність розвитку розуму, серця і руки;
– школа для всіх;
– обережність, увага, дбайливість, не насилля та допомога, але насамперед любов до дитини;
– розвиток образного сприйняття світу; важливість не результату, а процесу; велика увага естетичному розвиткові і трудовому вихованню.
Головна мета технології – розвивати новий спосіб пізнання.
Завдання вальдорфської школи в тому, щоб впродовж тривалого часу розвивати здібності, а не збирати знання, її кредо – це відмова від влади над дітьми. Головне завдання вчителя такої школи – допомогти дитині в її духовному самовизначенні, створити максимальні умови для розвитку.
Зміст технології:
- перші сім років життя дитини – це виховання волі дитини і ключове слово для вихователів, батьків і вчителів «Я сам». Р.Штейнер категорично забороняв до настання семи років нав’язувати дитині інтелектуальне навантаження – математику, читання, письмо. Виховання в дитячому садочку;
- другий період з 7 до 14 років – це період інтенсивного формування почуттів, і ключове слово «Світ прекрасний». Розклад дня школи радикально відрізняється від загальноприйнятих. Перша частина дня – «головний урок» той предмет, що поглиблено вивчається і охоплює два перші уроки (література, фізика, історія). Предмет вивчають 3-4 тижні підряд. Потім діти починають вивчати інший предмет. Середня частина дня – діти займаються такими предметами, які активізують дихання і розвивають фізичний стан. Потім вивчаються іноземна мова, музика, евритмія (мистецтво руху);
- у період від 14 до 21 року відбувається розвиток мислення та виховання особистості. Вальдорфська педагогіка характеризується як система самопізнання і саморозвитку індивідуальності дитини при партнерстві з вчителем. В її основі лежить антропософське вчення Р. Штайнера про індивідуальність людини, основні компоненти якої – тіло, душа і дух.
Теоретична основа технології навчання у вальдорфській школі – це спрямованість на цілісне виховання особистості учня з урахуванням особливостей його розвитку. Тому найважливіша вимога — глибоке вивчення індивідуальності дитини, її мислення, характеру, волі, пам’яті тощо. Знайомство з дітьми відбувається ще до вступу у школу.
Виняткове значення надається педагогічному впливу довкілля. Вальдорфські вчителі прагнуть поглибити у дітей почуття зв’язку з природою: «Те, що добре для природи, завжди добре й для людей». Тому дітей вчать жити у співробітництві й злагоді із світом природи [56, 109].
До вчителя вальдорфської школи висуваються високі вимоги. Він має бути високодуховною людиною, глибоко знати філософські основи антропософії, грати на музичних інструментах, володіти трьома мовами (рідною і двома іноземними).
Основний тягар у створенні вальдорфських шкіл лягає на плечі вчителів і батьків. Вони повинні дотримуватися двох найважливіших умов: перша – треба дуже любити дітей і бажати їм щастя; друга – дитині потрібний гармонійний розвиток, її треба навчити різних знань і видів діяльності, прилучаючи до світової культури. Тому для роботи у вальдорфській школі необхідна особлива підготовка.
Штайнерівська педагогіка дає змогу учням початкової школи створювати власні підручники. Кожна дитина створює «власний підручник», він відбиває її думки і почуття, допомагає спостерігати розвиток фантазії. Внутрішній світ дитини збагачується естетичною насолодою як від процесу, так і від результатів роботи.
Отже, і в дошкільному, і в шкільному віці вальдорфська педагогіка є моделлю особистісного зорієнтованого підходу до навчання та ставить і розв’язує дуже конкретне педагогічне завдання – допомогти дитині в її духовно-душевному самовизначенні, створити максимальні умови для розвитку закріплення її індивідуальності. Вчителі прагнуть допомогти своїм учням в оволодінні антропософським мисленням, незалежно від їхніх релігійних поглядів.

Технологія саморозвитку (школа Марії Монтессорі)

Методика Марії Монтессорі є теж моделлю особистісно орієнтованого підходу до навчання і виховання. В її основі лежить ідея про те, що кожна дитина, з власними можливостями, потребами, системою стосунків проходить свій індивідуальний шлях розвитку. Впродовж усього життя Марія Монтессорі уважно спостерігала за дітьми. Вона зробила висновок, що діти проходять певні етапи розвитку. 3 двох до чотирьох років – час порядку, коли дитина вимагає точного виконання всіх церемоній. Якщо батьки привчають її до порядку в цьому віці, то це залишається з нею на все життя. Приблизно з 3,5 до 4,5 років дітям подобається писати, а з 4,5 до 5,5 дітям подобається читати. Тільки до 6 років діти «вбирають» у себе запахи, кольори, звуки. Яким покажуть дитині світ дорослі в цьому віці, таким і сприйматиме вона його на слух, на зір, на запах. У 5–6 років дитина виходить із власного світу і перетворюється на активного дослідника довкілля і людей. У неї розвивається здатність до абстракції. У дев’ять років діти починають почуватися вченими, їм самим хочеться пояснити світ [56,109].
Концептуальними є три основні положення, які характеризують педагогічну технологію:
-  виховання повинно бути вільним;
-  виховання повинно бути індивідуальним;
-  виховання повинно спиратися на дані спостережень за дитиною.
В основі технології саморозвитку лежить ідея про те, що кожна дитина з її індивідуальними можливостями, потребами, системою стосунків проходить свій, індивідуальний шлях розвитку. Кредо видатного педагога – експериментальне вивчення дитини в умовах її вільного виховання в спеціально організованому середовищі. У концепції М.Монтессорі приділено увагу питанням продовження «ліній» дошкільного розвитку в педагогіці початкового навчання. Враховуючи таку особливість розвитку дітей молодшого шкільного віку, як рухливість. М.Монтессорі вважала, що домінуючими методами навчання мають бути практичні дії з дидактичним матеріалом різного призначення.
Головна мета школи М.Монтессорі – створення середовища, яке сприяє природному процесу саморозвитку дитини.
Завдання технології:
-  навчити дитину якомога раніше здійснювати свій вибір;
-  виробити в дитині уміння користуватися наданими свободою і довірою;
-  допомогти дитині створювати і підтримувати навколо себе порядок;
-  навчити в ранньому дитинстві шанувати закон;
-  навчити терпимого і шанобливого ставлення до всі оточуючих;
-  створити умови для розвитку в дитини почуття любові й поваги до самого себе;
-  тренувати волю дитини в ранньому дитинстві, щоб виробити цивілізовану поведінку в будь-якій ситуації;
-  у ранньому дитинстві сформувати культуру поводження з усіма навколишніми предметами;
-  навчити дитину в ранньому дитинстві самостійно планувати свою діяльність і досягати наміченого.
Методика технології побудована на ідеях вільного, природовідповідного виховання дитини на засадах самостійності і самовиховання. Основні принципи такого виховання: створення педагогічно доцільного виховного і розвиваючого середовища, міцний зв’язок з природою, постійне вивчення особистості дитини в діяльності, співробітництво з дорослими, з іншими дітьми, робота дітей у різновікових групах, виховання позитивних почуттів, власної гідності дитини, самопізнання своїх можливостей, привчання до самодисципліни, самоорганізації і порядку, тісний контакт з батьками.
Феномен педагогіки Марії Монтессорі полягає:
-  у вірі вчителя в природу дитини, в її прагненні вилучити будь-який авторитарний тиск на людину, яка формується, в її орієнтації на ідеал вільної, самостійної, активної особистості;
-  відмова від парт, за якими дати повинні сидіти нерухомо; від єдиних програм; від кафедри, яка ставить вчителя в авторитарну позицію; від колективних уроків, які не враховують індивідуальних здібностей конкретної дитини;
-  день починати із загального «кола» (15-20 хв) під тиху музику, а потім починається загальна розмова або обговорення.
Звернення дитини до вчителя: «Допоможи мені це зробити самому» — девіз педагогіки Монтессорі. Метод М.Монтессорі потребує нового вчителя, який вірить у самобутність кожної дитини, звільнився від упередженості щодо рівнів і типів, за якими розподіляють дітей. Монтессорівський вчитель тільки допомагає дитині досягати всього самостійно.
Усе життя дитини – від народження до громадянської зрілості – є розвиток її незалежності і самостійності.

Розвивальне навчання і виховання

В останні роки все частіше увагу громадськості привертають технології розвивального навчання, з якими пов’язується можливість принципових змін у школі. Розвивальне навчання базується на теорії Л.С.Виготського: «Педагогіка повинна орієнтуватися не на вчорашній день, а на завтрашній день дитячого розвитку. Навчання добре лише тоді, коли воно іде попереду розвитку» [34].
Однією із теорій розвивального навчання є система навчання і виховання Л. В. Занкова. Розвиток, на його думку, — це прояв у психіці дитини новоутворень у всіх сферах психіки: розуму, волі, почуттів школярів. Основними принципами системи Л. В. Занкова є:
- навчання на високому рівні труднощів;
- провідна роль теоретичних знань;
- вивчення програмного матеріалу швидкими темпами;
- загальний розвиток усіх учнів: і слабких, і сильних.
У початкових школах України широкого розповсюдження отримало розвивальне навчання Д. Б. Ельконіна - В. В. Давидова [56,109]. Фундаментом цієї системи є положення, згідно з яким дитина розглядається як суб’єкт учіння.
Головною метою розвивального навчання є формування активного, самостійного творчого мислення учня, і на цій основі поступового переходу до самостійного навчання. Якщо в традиційній школі головна мета – навчити учня читати, писати, рахувати, то в розвивальному навчанні – сформувати навчальну діяльність (постановка навчальної задачі, планування способу дій, рефлексія).
Завдання розвивального навчання: формування особистості з гнучким розумом; розвиненими потребами до дальшого пізнання та самостійних дій; певними навичками та творчими здібностями.
Розвивальне навчання – основа формування творчої особистості, а в подальшому – креативної особистості, яка має внутрішні передумови, що забезпечують її творчу активність, тобто не стимульовану зовнішніми факторами.
Для того щоб навчання було справді розвивальним, звернемо у вагу на сам урок, його побудову. Вже стало традицією 70% уроків з предмета робити комбінованими, де опитування змінюється поясненням, за яким відбувається закріплення тощо. Але психологи встановили, що рівень засвоєння матеріалу на різних етапах відбувається всупереч його побудові.
Доведено, що найвищий рівень розумової діяльності учнів – з четвертої до двадцять четвертої хвилини уроку, але ж на цей час припадає етап опитування, а сприйняття та засвоєння нових знань проходить під час зниження розумової активності.
Крім того, вивчення технології традиційного уроку дає змогу стверджувати, що вчителями найчастіше обирається така структура розподілу часу уроку: опитування – 24%, пояснення матеріалу – 67%, самостійна робота – 9%, закріплення – 4%, пояснення домашнього завдання — 0,56 % або зовсім не відбувається.
Тобто самостійна робота учнів, що сприяє розвиткові їх пізнавальної активності і яка може бути за зразком, у схожій ситуації, в новій ситуації, практично зведена до мінімуму. Плануючи комбінований урок, який сприятиме розвитку розумової діяльності учнів, потрібно зменшити час, відведений на опитування та пояснення матеріалу, і збільшити його для самостійної роботи.
Виходячи з різного рівня розумової активності під час уроку, слід звернути увагу на саму модель організації навчання. Цією моделлю передбачається реалізація таких етапів:
– формування в учнів мотивів навчання, позитивного ставлення до нього;
– оволодіння новою інформацією, що являє собою пізнавальну діяльність школярів, спрямовану на опанування нових знань та способів навчальних дій;
– відтворення учнями засвоєного матеріалу;
– формування вмінь та навичок у стандартних і нових умовах;
– узагальнення знань, умінь та навичок школярів;
– продуктивна пізнавальна діяльність учнів для формування знань, умінь та навичок на творчому рівні.           
Навчальна діяльність дитини формується під впливом потреб, які, в свою чергу, реалізуються в мотивах. Провідні потреби, що визначають позитивне ставлення учнів до навчання: прагнення до інтелектуальної активності, самостійного здобуття знань та свідомого оволодіння раціональними способами розумової роботи, намагання пов’язати теоретичні положення з практикою і навпаки.
Мотиви, які свідчать про позитивне ставлення до навчання: пізнавальні інтереси; впевненість у необхідності різнобічної освіти; усвідомлення навчальної діяльності як суспільно вагомої; усвідомлення громадського обов’язку; особиста зацікавленість та інші.
Для того щоб учитель розробив програму розвивального навчання, потрібно, щоб він:
– вийшов за межі встановленої навчальної програми;
– дав учню змогу займатися тими видами діяльності, що викликають у нього найбільший інтерес, самостійно визначати інтенсивність та обсяг діяльності;
– лише допомагав учню поставити перед собою завдання та оволодіти необхідними методами і навичками їх застосування;
– працював з класом, починаючи зі стартової діагностики з предмета (тест із шести завдань);
– визначав типи завдань для різних груп учнів.
Модель зручна для дитини, бо дає право вибору завдань і виховує в неї почуття відповідальності за свій вибір. Учень, перебуваючи в ситуації успіху, починає вірити в свої сили [109].
Завдання вчителя — допомогти учневі сформувати такий рівень розумових операцій та перейти на більш високий.
Готуючись до кожного уроку, вчитель повинен продумувати та організовувати так навчальну діяльність, щоб:
– відбувався розвиток процесів сприйняття;
– учні оволодівали всім;
– в учнів поступово нагромаджувався індивідуальний досвід пошукової діяльності;
– розвивалася уява;
– формувалися якості, потрібні для комбінування, конструювання, перетворення.
Для організації розвивального навчання слід використовувати методи, які викликають найбільший інтерес в учнів; проблемні, продуктивні, дослідницькі, що сприяють розвитку творчого мислення та уяви. Однак при цьому не відкидається застосування інформаційних, репродуктивних та репродуктивно-продуктивних методів.
Ефективності уроку сприяють такі психологічні умови його підготовки, за яких вчитель мусить вивчати, знати, визначати;
– рівень розумового розвитку учнів;
– їх ставлення до навчання;
– вміння самостійно організувати свою розумову діяльність;
– творче самопочуття на уроці;
– психологічний контакт з класом;
– вміння вчителя організувати пізнавальну діяльність учнів.
Учитель повинен дуже точно окреслити ті умови, які приводять до утворення розуму, обмеживши ті, котрі цьому заважають і гальмують його розвиток. Від несподіваних і щораз неповторних варіацій позитивних та негативних умов і залежить у кожному індивідуальному випадку міра розвитку розуму, здатності до судження.
Проте педагог, який хоче виховати в людини цю здатність, повинен організувати такі педагогічні ситуації, які виховують її, відсікаючи все, що заважає. В цьому секрет педагогічної майстерності [109].
Добрий результат дає колективний засіб навчання. Він здійснюється в ході спілкування учнів у динамічних парах.
Колективний засіб має низку особливостей в організаційному, дидактичному, виховному плані, а особливо – в розвивальному, бо учень виступає в ролі суб’єкта і об’єкта; навчання відбувається відповідно до індивідуальних особливостей; діти вчаться виступати, розмірковувати, доводити; розвиваються педагогічні здібності [56,109]. Такий навчальний діалог має велику цінність.
Педагогічно доцільною в методиці розвивального навчання є ідея педагогічної паузи. Деякі педагоги вважають слушним використовувати на початку спілкування з класом так звану «початкову паузу». Її психологічне призначення полягає в тому, щоб допомогти учням певним чином звикнути до педагога, виявити бажання працювати з ним і саме зараз. Мета цього прийому – викликати в учнів потребу в продуктивному спілкуванні [109].
Розвивальне навчання потребує від учителя вміння створювати умови пізнання, тобто створювати такі ситуації, коли повинен здійснитись «вибух здогаду». Використавши це, вчитель виконає основну мету розвивального навчання – формувати «вміння вчитися» – загальної здатності, яка в подальшому дозволить учням самостійно оволодіти будь-якими знаннями.
Сам процес навчання здійснюється за принципами: від абстрактного до конкретного, від загального до часткового. Діти у класах розвивального навчання спочатку засвоюють загальні поняття, що складають основу предмета, потім вивчають конкретні явища цього поняття. Розв’язуючи конкретне завдання, учні знаходять загальний спосіб вирішення подібного типу задач. Такий підхід дозволяє формувати у дітей теоретичне мислення.
Отже, в основі системи розвивального навчання лежить уявлення про розвиток дитини як суб’єкта особистої діяльності. А це означає, що головна мета навчання – забезпечити розвиток дитини, причому слід враховувати те, що не кожна змінна в дитині є змінною в її розвитку. Потрібно звертати увагу на інтелектуальні зміни, психічні новоутворення, а не на розвиток умінь та навичок, хоч і це не треба відкидати.