«Ніколи не віддам сюди свою бабку!»

Ми зібралися до цього будинку. Ми – це керівник і декілька  вихованців гуртка «Журналістика». Інші перед самим заняттям передзвонили і сказали, що не можуть прийти. Чому? Можливо, не почувалися настільки сильними, щоб доторкнутися до чужого горя. А те, що відвідини будуть не легкими, – сумнівів не викликало.


Чого ми вирішили піти саме до цього будинку? Не можу точно відповісти. Можливо, в душі кожного назріває момент, коли хочеться спробувати подарувати комусь слабшому трохи тепла. А може, просто зараз, коли ще до тієї межі надто далеко, підходиш до неї обережно, щоб щось зрозуміти у цьому світі і відчувати потім шалену радість, що це ще ой як не скоро! Одне скажу точно – нами рухала не просто цікавість.
Я попередила дітей, що ми йдемо не на екскурсію. За кожними очима – чиясь доля, прожите життя. Як правило – нелегке і драматичне. Наскільки – ми й не підозрювали. Та, мабуть, не знаємо достеменно цього і зараз. Для того треба бути там не один раз, треба жити тим життям. А тоді вже чи й побачиш трагічне? Людина звикає до всього. Звикає до приниження, до оголення, до повної відсутності чогось власного, особистого. Такого, що належить лише тобі, куди ніхто не загляне без дозволу. У такому місці розумієш, що сховати від чужого погляду можна хіба лише душу. Та й то вдається не кожному.
А людина, коли народжується і коли вмирає, стає оголеною. Настільки, що аж моторошно. Особливо, коли ти молодий і сповнений сил та честолюбних помислів. Здоровому, сильному уявити себе залежним від чужої волі та рук не те, що важко, – просто неможливо! Мабуть, коли людина збирається йти з цього життя, багато що міняється в її оцінках. Причому, дуже кардинально. Все земне, як і вчить релігія, різко втрачає ціну.
Так от. Ми зайшли до будинку. Не можна сказати, що перше враження було гнітючим. Навпаки -- чисто, світло. У всьому  відчувалося, що ті, хто тут працює, намагаються додавати, де тільки можна, затишку. Заходили в палати з різними відчуттями. Як зайти? Хто ми – чергові відвідувачі? Але ж заходиш не просто кудись, а в особисту кімнату до людини. Це ж її маленька власність!
Поняття «мій дім – моя фортеця» у кожному з нас. Це те, звідки черпаєш сили, коли там, у зовнішньому світі, штормить. Сюди ж заходять усі навіть без стуку. Яка там «фортеця», коли у кімнаті чотири ліжка?! Чотири долі лежать в одному просторі кожна по собі.
Одна – не встає. Їй ніколи вже не доведеться цього робити. Ніколи! Це ліжко – її довічна «фортеця». Знову особливо гостро усвідомлюєш, що фортецею тут можна назвати хіба лишень душу. Друга «доля» - глухоніма. Для цієї людини світ давно вже втратив барви. Принаймні, звукові. Третій – 92 роки. Пережила Голодомор, Сталінград. А два роки тому новий «голодомор» влаштувала їй рідна онука,  закривши бабусю на два тижні голодною на дачі. Кажуть, старенька почала гризти ліжко. Зараз вона весь час щось жує. Якщо не окраєць хліба, то хоча б свою гірку долю. Але жує. Про запас. Страх голоду,  кажуть, гризький, він вгризається в чоловіка і довго не дає себе прогнати. Обличчя в бабусі лагідне, добре. Видно, давно вже простила усіх. Так і хочеться присісти біля неї, взяти в долоні її сухеньку руку. Може, поговорити, а може – й помовчати. Просто зігріти. Бо ж у нас того тепла багато, ми кожного дня черпаємо його з щедрого родинного джерела. Ех, цих би стареньких, та у родини! У справжні великі рідні родини! Старі мають доживати віку у своєму роді! Вони є живим містком між нами  і тим незбагненим світом, що чекає на кожного. Ніхто звідти не повертався, ніхто ще не розповів, як там. Ми мучимося здогадками, своїми страхами і не розуміємо, що самі ж відкидуємо простягнуту руку допомоги. Старі наближаються до тієї межі, багато чого їм відкривається. Разом з тим – вони ще живі, вони вміють говорити. Головне – вони нас люблять! А ми, чи то в суєті, чи у глупій гордині, відмахуємося від їхніх слів, що здаються нам якщо не дурними, то смішними й чудернацькими. Разом з тим, коли дитина говорить подібне, – ми захоплюємося, записуємо, повторюємо. А чи не тому старі стають схожими на дітей, що дитинство – стан душі, коли вона повністю звільняється від усього штучного і непотрібного.  Кожному з цих людей довелося все, що нажив за довге життя, вмістити в маленькій тумбочці та половині шафи. Все! чим захаращені наші квартири, що заповнює наш простір. І скидається на те, що чого-чого, а речей цим людям вистачає. Було б стільки тепла!
Звичайно, не можна порівнювати потреби цих стариків і молодих людей. Але чи настільки вже велика та потреба в речах?  Кожен з нас протягом життя «стяжає» речі. Часто ці речі, начебто, більше стосуються духу, а не побуту. Але  великий здобуток душі – вміти придбавати лише потрібне. Цьому, мабуть, можна вчитися все життя.
На самому початку розмови з Людмилою Сергіївною, заступником завідувача будинку, ми задали їй запитання: чим займаються старенькі  протягом усього дня. Влітку, коли ще можна прогулятися, це одне, а зараз, серед такої сльоти?
– Чим? – В очах Людмили Сергіївни майнуло здивування. – Їдять, спілкуються, дивляться телевізор. Дехто в’яже…
Нам, молодим, було дивно, як на це можна розтягнути 16-17 годин доби. Та коли ми побачили тих, хто уже не встає, і навіть тих, хто ще сам у змозі прийти за тарілкою каші, питання нам самим здалося недоречним. Ці люди живуть зовсім в іншому вимірі. Ми, на щастя, того не відчуваємо, та, на жаль, часто і не розуміємо. «Ми не можемо, скажете, піклуватися про чужих людей, зарплати ледве вистачає на свою сім’ю та своїх батьків». Але коли мова йде про старість, хіба потреби вимірюються у грошах? Частково – так, а в основному –  теплотою та увагою. А такі цінності мають дивну властивість невичерпності: чим більше віддаєш – тим більше прибуває.
Не знаю, наскільки правильне у нас склалося враження, але здається, у цьому будинку працюють саме такі, щедрі на тепло люди. Затишно, тепло, чисто, мимо нас саме проносили пристойні порції макаронів з капустою. Але першою фразою, як тільки ми вийшли, пролунали слова Віки: «Я ніколи не віддам сюди свою бабку!»