Екскурс у минуле

DSC00927

Сьогодні наша розмова з людиною, яка не лише знає, що таке сила духу, у чому полягає сила народу, а й сама є уособленням цієї сили. Вісімнадцятирічним юнаком пішов захищати рідну землю від завойовників, а потім понад сорок років присвятив тому, аби вчити молодь – працював викладачем літератури в нашому університеті. Ми в гостях у Ариповського Віктора Івановича.

– Ми досліджуємо питання «Сила духу нашого народу». Наше перше питання до Вас, як до філолога: Чи можна у двох реченнях відповісти, у чому полягає сила духу народу, і як ці поняття відбиті, зокрема, у мові?
– Питання дуже широке. Воно включає в себе багато різних аспектів. У двох словах цього не розкриєш. Усе, що є в народі – його розум, його досвід – усе це відображене в мові. Якщо подивитися на словники різних народів, то можна помітити, що одні й ті ж речі, одні й ті ж поняття є майже в кожній мові. І, звичайно, дух героїзму, дух народу, який обов’язково є в кожного народу, відбивається в його мові. Це і слова – подивіться, скільки в українській мові є синонімів до слова «мужній»? І, в першу чергу, народна творчість та література.
– А ця сила духу, на вашу думку, – якість вроджена чи набута?
– І вроджена, і набута. Вона в нас формувалася з давніх часів, коли кожен народ відстоював свою територію, своє заняття, бо мав на це право. Це все позначалося і на мові, збагачувало її. Деякі зі слів ми за роки розгубили. Коли виходить із вжитку поняття, то за ним зникає і слово. Це дуже важливо – зберегти й показати новому поколінню те, що забуте з роками.
– Ми знаємо, що ви воювали. Сила духу тих людей, що перемогли, незважаючи ні на що, ні в кого не викликає сумнівів. Із чого виростала та сила?
– Через війну мені довелося пройти 4 роки – причому, не через одну війну, а дві – Велику Вітчизняну та Японську. Потрапив я на фронт у 18 років, це трошки більше ніж вам зараз (пробую уявити – страшно! – авт.). На третій день мого «військового досвіду» виступив перед нами командир: «Хлопці, ви знаєте: щоб навчити солдата, потрібно якнайменше два роки, і беруть у військо з 21 року… Та ми з вами цього часу не маємо. Ми не маємо навіть півроку, навіть півмісяця. Інакше жертва наших товаришів, які загинули, виявиться марною. Ворога треба гнати. Окрім вас на цій ділянці нікому. Прошу вас, допоможіть!»
Три дні показував нам старшина, як заряджати гвинтівку, стріляти – і все. Нас прирівняли до тих вояків, які були. Спочатку були ми поганенькими солдатами, але пройшло кілька місяців — і війна нас навчила. Після першої ж атаки я написав матері листа, що троє хлопців із мого села вже ніколи не повернуться додому. Ми проходили по нашій землі і бачили голодних дітей і старших людей, спалені дощенту села – над згарищами виднілися лише труби печей, як це описують про білоруське село Хатинь. Ми розуміли, що це фашисти прийшли до нас, а не ми до них. І розуміли, що тільки ми мусимо це зупинити. Напевно, із цього і бралася сила духу – з любові до свого народу і від ненависті до тих, хто вирішив знищити мій народ.
– Напевно, на перших порах юнаками рухав героїзм і юнацький максималізм. Але ж згодом, коли вони бачили, як поруч вмирають такі ж молоді товариші, що давало їм силу не тікати, йти далі, ризикуючи?
– Найбільше щастя на фронті – лист від рідних. Та коли я читав листа від матері, і дізнавався, що батька в мене вже нема, дядьки загинули – один, другий, третій, і залишилося з нашої великої родини менше половини, думав: як же так, чому?! Ви навіть не можете собі уявити, що війна – це зовсім інша реальність. Ні в кого нема роботи, грошей, магазинів нема ніяких, ніхто нічого не продає. Що робити? Бачиш маленьких дітей, яких батькам треба кормити, а нема чим. І усвідомлюєш, що саме ти один із багатьох, хто знову може повернути їм мирне життя. Ось чому ми перетворилися на справжніх солдатів. А не через те, що були дуже молоді й запальні, чи не знали, що нас там чекає. Те, що ми бачили на фронті, породжувало не тільки страх, а й огиду. Бувало, бачиш з якого каменя в тебе стріляють, а звідти кидають гранати, і ти вже забув, що стріляють, головне тепер — як врятуватися від тої гранати страшної. Поки ти про це думав, чуєш: «Вперед! Вперед! В атаку!» І вже ти забув і про постріли, і про гранату. Бо це війна.
– А які настрої тоді були в людей у короткі часи перепочинку? Чи були якісь розваги?
– Переважно – це був постійний наступ, ніколи було поснідати, відпочити чи змінити одежу. Пам’ятаю, трапилось зі мною таке: сидів я ввечері біля вогню, а в мене ще не було шинелі, ще не видали. Була на мені тільки фуфайка. Чую, щось хлопці сміються – а то ж у мене на спині дірка прогоріла. Що робити? Надворі холодно, мороз 20 градусів! Підходжу до старшини, а той мені: «Нема нічого в нас. Ти знаєш, піди до нашої трофейної команди, он там вони, біля річки». Підходжу до річки, а вони ломами її довбають. (Трофейною називали команду, яка повинна була зібрати й облікувати все, що залишилося цінного, а також померлих ховати). І ось дивлюся, лежать чоловік 15 мертвих: і старі солдати, і молодші, що недавно до нас прийшли. Доповідаю: «Мене направив старшина», – а трофейники: «Ну тоді вибирай!» – «З чого?» – не розумію ще до кінця. – «А он, з кого підійде». Отак я й одягнувся, і ходив майже півтора року у шинелі зі слідом від кулі біля серця. До всього звикаєш, та все ж таки, якщо видавалася хвилина перепочинку, та ще й був поруч гармоніст, – ми відпочивали, бувало, що й співали, танцювали, як було з ким. Молодь завжди радіє всьому доброму і завжди прагне до життя.
– Вікторе Івановичу, Ви стільки років присвятили молоді. Як Ви вважаєте, чи змінилися молоді люди? Які вони зараз? Чи є у нас сила духу?
– Чи змінилася молодь?.. У той час на фронті була така обстановка, що кожного було добре видно, хто він є. Зараз теж бувають такі умови, коли видно, чи є в людини сила духу. Як кажуть, «Люди пізнаються в біді». Я вважаю, що молодь зараз переважно хороша і сильна. Це я знаю і по своїх студентах, і бачу серед знайомих, внуків. Головне – не зіпсуватися. А нашій Батьківщині і у мирні часи дуже потрібні чесні принципові молоді люди, готові її розбудовувати.
Віктор Іванович багато розповідав нам про своє минуле, читав вірші, які його онуки видали окремою збірочкою. І ми може й уперше доторкалися до героїчної історії нашої землі отак безпосередньо, якось по-простому, по-домашньому. Уперше побачили ми і так звані «трикутники» – прості солдатські листи, дбайливо збережені німі свідки тих подій.
Ми попрощалися і пішли з цього привітного, затишного дому, несучи в душі глибоку повагу до мудрого сивочолого господаря, який колись не побоявся ризикувати життям, аби ми росли в мирі, і так вірить тепер і в молодь, і у краще майбутнє рідної землі.

Антоніна Чудак, гурток «Журналістика», ПАДІЮН

DSC00933

DSC00935