Правда життя і художня правда у трилогії М.Томчанія «Жменяки»

tomchani1Більша чи менша віддаленість художньої правди від реального світу усвідомлювалася ще першим теоретиком теорії наслідування Арістотелем, який підкреслював, що історія показує те, що відбулося, а література – те, що могло відбутися за ймовірністю.
Художня правда – основне поняття теорії реалізму, яке характеризує ізоморфність створеного митцями світу з реальною дійсністю (відтворення життя у формах життя). Художня правда сумірна з правдою історії, але не є її копією. Відтворені чи витворені уявою письменника предмети, людські постаті, події є узагальненими, типовими образами, але залишаються правдивими чи правдоподібними.

Михайло Томчаній – яскравий представник літератури реалізму – вибудовував художню правду на основі часопростору закарпатського ХХ століття, і завдяки таланту, як і дарованому йому долею глибокою народною стихією, зумів вибудувати переконливий художній світ, якому вірить читач. Дослідники його творчості, зокрема В.С.Поп, захоплювались «вмінням автора захопити безпо­середністю розповіді про звичайне, а водночас значуще в житті».
Наша мета – виявити зв’язок між життєвою правдою і правдою художньою в романі-трилогії «Жменяки» як в одному з найбільш панорамних полотен про Закарпаття ХХ ст., де відбито ментальність типового представника нашого селянства у часи формаційного зламу .
Щоб пояснити специфіку мистецтва, яке, своєрідно наслідуючи довкілля, не зводиться до натуралістичного копіювання, у теорії літератури розроблено такі поняття, як «художній світ», «художній час», «художній простір».
Художній світ – це створена уявою письменника і втілена в тексті твору образна картина, яка складається з подій, постатей, їх висловлювань і виражених ними духовних феноменів (уявлень, думок, переживань тощо). Художній світ співвідносний з предметною, соціальною і психологічною реальністю, хоч наділений автором антропоморфними і часово-просторовими вимірами, упорядкований композицією твору відповідно до задуму митця.
Як відомо, М.Томчаній народився в с. Горяни під Ужгородом (тепер це з початку 70-х рр. східний мікрорайон обласного центру. Горяни - давнє українське поселення з глибокою європейською історією (про це свідчить хоча б домонголо-татарського періоду церква Святої Анни – Горянська ротонда і залишки замку біля неї). У творах М.Томчанія рідне село присутнє, починаючи від назви (Горбок, Горбки), закінчуючи особливостями менталітету.
Письменник народився в патріархальній селянській родині, на патріархальній селянській вуличці, тому нема нічого дивного в тому, що побачене й почуте тут лягло в його твори.
М.Томчаній уважно ставився до омонімії та топонімів у своїх творах. Так, у романі діють герої під найбільш поширеними в цьому регіоні іменами – Михайло, Іван, Юрко, Юлка, Олена, Марія, Верона, Ганя. У 60-х рр. ХХ ст., коли перший роман трилогії побачив світ, українська літератури реалізму збагатилась ще одним символом – Жменяк: саме так почали називати того, хто намагався все тримати в своїй жмені, селянина-кулака на закарпатському підґрунті. Проте у селі, на основі якого написано роман, такого прізвища не було. Взявши за основу характер і життя свого батька, сусідів з рідної вулички – Кузьмів, Якубиків - автор, як відомо, взяв для героя прізвище з сусіднього села Дравці.
Топоніми у романі «Жменяки» теж взяті з реальності. Автор, щонайбільше, їх перекладає (Баня – Каменоломня), проте більшість так і залишає без змін (Кривуля, Гавзерова Яма, Швабський ліс, Градська путь, Доманинці). У деяких випаках, як, скажімо, з селом Ярок, письменник відбувається описово: було то село, де в кожного господаря був свій місток через потічину і про яке співали пісню: «На Яроцькім мості розмарія росте…». Так простір переходить у фольклор і стає надбанням не одного покоління.
Життєвий простір у романі так чи інакше пов’язано з селом Горяни, яке, проте, тут названо Горбком. Ми впізнаємо це село в описах і в топонімії (Кривуля, Швабський ліс, Гавзерова яма, Радванська Баня, Долинка, криниця на Мочарках, Градська путь, Доманинці), в географічній близькості до Ужгорода.
Впізнаване воно і в тому, що, розташоване на базальтовій плиті, мало проблему з водою: в селі були два давні глибокі колодязі, один, з незапам’ятних часів, біля Ротонди, ще зберігається і діє понині. Вода для села – це все. У Горянах старожили й понині оповідають легенду про те, як копали одну з криниць у вишньому кутку. Копали - і наткнулись спочатку на триметровий шар попелу, а потім – на базальтову скелю. Пан наказав робітникам що б там не трапилось продовбати і її. Тільки через місяць важкої праці копачам нарешті усміхнулось щастя: струмінь води був таким сильним, що за мить трохи не сховав їх під собою. Легенди про підземні ріки побутують по всьому низинному Закарпаттю.
З одного з давніх колодязів - на Мочарках – починається оповідь у романі «Жменяки»: »Жменяків син зупинився біля колодязя. Виліз на цямриння і почав опускати важке дубове відро. Спочатку журавель не піддавася хлопцеві, та потім скорився. Цей польовий колодязь-журавель – символічний, він знаходився на дорозі, що вела із села на Градську путь, з нього пили, йдучи на війни і вертаючи додому. Біля колодязя стояв дубовий жолоб, з якого поїли худобу. «Селяни в час великих польових робіт найбільше зустрічаються біля польових колодязів, так само, як міщани на мості»,- зазначає М.Томчаній в своєму романі. Колись далі на південь, в районі сьогоднішнього Речового ринку, протікала річка Уж, впадаючи в Латорицю. Залишки стариці ще можна впізнати в мікрорайоні Дравці, у селі Довге Поле. У романі оповідається про часи, коли русло річки уже пролягало на захід від Ужгородського замку, через Ужгород. Проте намулисті старі береги споконвіку давали в Горянах, Дравцях і навколишніх селах багаті врожаї золотої пшениці. Адже саме ці райони, поряд з Доманинцями, Боздошем і Сторожницею, годували Ужгород. І хоч Ужгород став радянським, а в селян відібрали землю, в 70-ті рр. мого дитинства в Горянах ще чорніло кілька добротних дерев’яних стодол, наче свідків тих часів, коли навколишні поля на славу родили.
У Горянах здавен займались виноградарством. Одна з крайових легенд – «Вакх у Горянах» - переконує нас у тому, що виноградарство пішло саме з благодатних пагорбів навколо Горянської Ротонди. Наглядач Ротонди в часи мого дитинства дідо Сембер розповідав про те, як у тридцятих рр. ХХ ст. в село прибула археологічна експедиція з Праги, вони розкопали в руїнах замку підвал з трухлявими бочками, у яких знайшли зацукрене вино, що «різалось ножами». І сьогодні ще в селі у кожного господаря є свій виноградник, а діти бігають видовбаними і напівзасипаними підземними ходами сільської пивниці, де колективно зберігалось вино. Про це теж згадується в романі «Жменяки».
Їжа, що згадується в романі, проста селянська, проте так зі смаком і з життєвим досвідом описана, що мимохіть відчуваєш її на запах і смак. «Присядь, Іване, на ґанку… зараз будеш їсти галушки з сиром. Почекаєш трохи: вже вода кипить, я за хвилину зварю. Коли хочеш мені помогти, тут маєш порожнє відро, принеси води, бо не буде чим тісто холодити…
Жменяк дуже любить галушки з сиром і сметаною,- це ж для нього святковий обід…»/с.40/
У селі живуть не тільки люди, там живуть і фольклорні герої-духи. Горяни – споконвіку лемківське село. Селились сюди історично угорці, австрійські німці, євреї, проте згодом вони, очевидно, асимілювались, залишивши українцям-русинам свої прізвища та прізвиська (Мадяр, Дюрик, Краус, Янкес, Архій), а ще додавши свого в розуміння світопростору.
«А посеред того лісу, на великому болоті, стоїть на курячій ніжці хатка. У тій хатці живе залізна Гінджі-баба.
-Гінджі –баба живе на горищах,- а в лісі живе босорканя, яка живих дітей їсть, коли вони йдуть до лісу самі.
-А хатка її крутиться на курячій ніжці, як на млині колесо?- цікавився Іванко.
-Ага, крутиться…Тільки в інший бік…
-Бачиш, я казав тобі, там усе крутиться! А млинарі знаються з чортами. Їх колесо у млині також само крутиться та й ще інших обертає. Млинар один, а коліс у нього багато! Та він не міг би собі ради дати без чортів. Баба казали, що ті чорти йому крутять колеса… Вони і крадуть для нього борошно від людей. Млинар заговорює людей, а чорти йому тягнуть борошно з-під каменю. А за це він кров’ю з пальця-мізинця записав їм на волов’ячу шкуру свою душу. І вони будуть потім, коли млинар помре, у вогні палити оту душу.
-Діду, озвався малий Іванко.-Ми побачимо той млин?
-То ще далеко, ми туди не доїдемо.
-Діду, дуже крадуть борошно млинареві чорти?
-Добре крадуть, чортяки.»/с.194/.
 Гінджі-баба, чорти, що крадуть борошно, босоркані, що крадуть молоко від корів – це герої спільного для словаків, лемків, угорців фольклору басейну Карпат. А ще тут живуть повітрулі, найвідомішою з яких є Вітька.
Художній час у романі – це одвічна тяглість життя селянського від весняних до осінніх польових робіт, в яку вплітаються колізії ХХ ст. – війни, зміна влади, радянська дійсність. З реальністю ХХ ст. ми зустрічаємось уже на перших сторінках роману, коли Жменяк, вирішивши відпочити на оранці за селом, зустрічає біля колодязя свого однокашника по фронту на І світовій війні єврея-селянина Дувида.
Психопростір роману – всуціль ментальний.
Герой твору – це збірний образ типового селянина з південного підгір’я Карпат, наділеного регіональними ознаками лемка, що переживає одну з найважчих пір – перехід від патріархального ладу до ладу радянського. Відомо, що сам письменник, за висловленням свого сина, «Жменяком створив пам’ятник своєму батькові», проте в селі Горяни впізнають, погоджуючись у характеристичній точності, і колізії, що траплялись в інших сім’ях з іншими селянами ( Кузьми, Якубики, Сембери, Голінки, Озимки).
Зв’язок сина і батька в романі не випадковий – це те, на чому й тримається архаїчна традиційність життя, особливо селянського. »Мабуть, ніхто в сім’ї не знав так свого батька, як Михайло. Старому інколи здавалося, що син заглядає в душу, до серця підкрадається, читає те, що старий думає. Батька це сердило, він часто буркотів на сина, наче цим намагався тримати його подалі від себе. І зараз він похмурий. Але одного разу син бачив його у полі, коли жита колосилися. Не кожному щастило бачити старого таким: він ішов борозною, приглядаючись до колосків, гладив їх, мов легінь кучері нареченої, не підозрюючи, що хтось дивиться на нього. Обличчя його було величне, натхненне: зморшки зникли з чола, лице розгладилось, очі світилися добротою, ніжною ласкою. Здавалось, він тихо молився. Таким він бував хіба що раз у році, на дожинках, коли, перехрестивши ножем хлібину, спечену з нового врожаю, просив благословення на новий хліб. Всі в такий урочистий час цілували свою першу, свіжу і запашну, скибку хліба, куштували калачі з нового борошна. А вже через кілька хвилин Жменяк знову ставав таким, яким його всі знали щодня:мовчазним і твердим. Слова його були ковані з заліза. І тому в хаті веселішало, коли батько на хвилину ставав говірким. Він був схожим на того монаха, якому дають на день п’ятдесят слів. Тільки монах, витративши їх, думає про діла всевишнього, а Жменяк – про землю.»/с.33/. Саме наявність прототипа робить цей опис, на наш погляд, гранично чітким з психологічного боку.
Селяни – це люди, для яких головне - земля. Навколо неї крутиться життя від народження до смерті. Все інше – і любов - вторинне, воно гасне перед землею. Саме через землю Михайла одружують з нелюбою Юлкою. І чи міг він вчинити по-іншому, ніж піддатись волі батька, якщо ця воля – від землі?
Отже, роман М.Томчанія «Жменяки» - за всіма ознаками реалістичний твір, у якому письменник витворив правду художню, спираючись на глибоко забарвлену народним духом, конкретним часом і реальним простором у своїй основі правду життя.

tomchani2

Ходанич Л.П., к.п.н, доц.

Література:
1. Літературознавчий словник-довідник. - К.:Вид центр «Академія», 1997.