На вітрах вселенських

rozkazhy

Образ вітру належить до тих давній поетичних висловів, які у найширшому розумінні дозволяють зануритися у простір і час, вибудувати особливу філософську парадигму буття. Міфологема вітру приваблювала поетів-романтиків, так біг коня і вітру виступає наскрізною темою у Байроновій поемі про Мазепу, вітер змітає старе і приносить свіжість, творячи ауру прообразу революцій. У П. Руданського вітер перетворився у тихе волання до далекої України «Повій, вітре, в Україну».

Нова поетична збірка Лідії Повх «Розкажи про все вітру» (Ужгород, вид. «ІВА», 2016 р.) не випадково повертає нас до перевіреної часом міфологеми. Поетеса прийшла в літературу на хвилі національних змагань, працюючи переважно в галузі дитячої літератури. Свідок пошуку національної ідеї, вона своїм поетичним словом прилучається до творення нової України. Уже її перша збірка поезій «Гілка глоду» (2001 р.) засвідчила інтерес до пошуку власного образу отчого краю. «Я глід при дорозі….» Так поряд з традиційною червоною калиною, такою незахищеною і щедрою, постає міцний, захищений колючками на стовбурах, але так схожий червоними кетягами плодів на свою сестрицю глід, – це своєрідне чоловіче начало, що перетворюється під пером поетеси у друге крило роду.
Національна ідея у образній структурі закарпатської поетеси не лозунговий ентузіазм, а процес самоствердження людини, що бере на себе відповідальність за минуле, сучасне і майбутнє роду. Шевченківський мотив – звернення до «живих і ненароджених» реалізується Л.Повх у часопросторі, поетеса звертається до глибинних, часом невидимих, взаємозвязків між людьми і часом, що дозволяють людині творити.
Поряд з образом вітру поетеса постійно додає ще ряд наскрізних образів, що творять своєрідний малюнок рідної землі, як от: гора, кам᾿яні плити, гірський потік, хата, бруківка, сніги, трава, виноград, червоний перець, церква тощо. Цю загадку поезії розкриває сама поетесі:

Материк Поезії іронічно всміхається
Снігами несходжених вершин.
На тім материку цілющі джерела,
Пахучі луки, правічні ліси…
                                     (… Поезія)

Шлях України до волі вкритий терням, але треба набратися сил і мужності. Заглавний вірш збірки Л.Повх – це своєрідний реквієм, а водночас звернення до Бога «В Україні в нас, Господи, // знову сніги почалися…), а закінчується словами «Перейти ці сніги! Голод душ перейти до колосся!// Дочекатись оленів – в свіжу, пахку сінохать!» Подібні мінорно-мажорні переливи творять внутрішню структуру образної системи, часом поетеса звертається навіть до забутої нині форми плачу, як у вірші «Яблуко на Спаса»

…Яблучко на Спаса!
Рятуй менею.
Яблучко на Спаса!
Вартуй мене.
Яблучко на Спаса!
Шануй мене.
Яблучко на Спаса!
Цілуй мене.

Однак образ ліричної героїні Л.Повх не є «самозануренням», а своєрідним мостиком між поетичним Я і світом. «Мій сусід, батько чотирьох синів, // пише з АТО: // сьогодні на фронті без змін. // Тільки… убили дівчинку…» Так трагедія Донбасу вилилася у баладу в устах батька синів, який довірливо каже, що «Бо ж з дівчинкою убито // її ненароджених діток, // її козацьких нащадків…»
Пульсом тривоги за рідну окуповану землю пройнятий вірш «На вистужені печища – зима», на тлі метафоричного письми поетеса кидає сухе інформаційне, немов з уст телеведучої: «Воєнні зведення. Прогноз невтішний…// Де ми?...» Бо

Це ж на нашій землі! Не цілованій Господом сфері –
Смерть і пожарища, смерть і руйнація…
…Мов у темній кімнаті з реактивів на фотоапараті,
Через кров проступає нація.

Л.Повх виводить колоритні образи творців нації визнаних і мало знаних митців Шевченка і Сковороди, Катерини Білокур, Базиліуса Лєндєла і Ерделі, Енді Вахола, а поруч з ними постають образи, здається, зовсім пересічних людей кравчині, пастушки, винороба. Та постає поетичне Я і мій рід у павутинні всесвітньої культури й історії з дивовижною систенцією звичайної людини, яка витворює полотно часу для майбутніх поколінь. Поліфонія, полікультурність реалізується в колоритних образах українців, угорців, словаків, євреїв і циган, поетеса ненав᾿язливо і зримо витворила ауру поваги до кожного з народів, яким є отчим краєм Закарпаття.
Збірка «Розкажи про все вітру» стали своєрідним підсумком філософських узагальнень поетеси, що виявилися у її попередніх книгах « Гілка глоду», Дощі і стіни», «Навздогін Вергілію». Ми стали свідками нового злету сугестивної лірики, де предметом зображення виступає духовна сфера, внутрішні конфлікти морально-психологічного характеру. Л.Повх запропонувала незвичні асоціативні зв᾿язки, витворила соковиту метафорику, вільне поводження з різноманітними варіаціями ритмомелодики сучасної постмодерної поезії, книга закарпатської поетеси засвідчила високий рівень сучасної української поезії загалом. 

Басараб М.М.,
канд. іст. наук, доцент кафедри суспільно-гуманітарної
та етико-естетичної освіти ЗІППО