Подвижництво Олександра Маркуша (2 листопада 1891, м. Хуст – 27 жовтня 1971, м. Хуст) До 130-річчя від дня народження і 50-річчя від дня смерті

mark

Олександр Іванович Маркуш – український журналіст, етнограф,пись­менник, педагог, видавець. Він народився у Хусті 2 листопада 1891р. в сім'ї залізничника і домогосподарки. Батька звали Іваном. Уже змалку Олександр виявився старанним, добре навчався у місцевій угорській початковій, а згодом у горожанській школах– інших шкіл просто не було у зв'язку з політикою мадяризації руського (українського) населення краю. Після закінчення Горожанської школи вчився у Марамороській вчительській семінарії в Сиготі, де навчання також велося угорською мовою. Тут особливо виявилося його захоплення літературою, він багато читає класиків угорської, української, російської та західноєвропейської літератури в оригіналах і в перекладах. В останніх класах гімназії бере участь у роботі літературного гуртка, пробує писати вірші, замальовки, сміховинки зі студентського життя.

 

У 1910 закінчує учительську семінарію і одержує направлення на роботу в початкову школу вТячеві. Восени 1911 р. одружився з донькою директора цієї школи Ганною Кубіні, з якою прожив у подружжі 60 років. В Олександра та Ганни Маркушів народилося троє дітей. З початком Першої світової війни мобілізований до війська. Служив у штабі армії, оскільки володів пʼятьма мовами. У 1917 р. повернувся до праці у Тячівській початковій школі. Брав участь у роботі Всенародних зборів у Хусті, які 21 січня 1919р. проголосили про приєднання Закарпаття до України.
Уже в період Чехословаччини, із 1923 року Олександр Маркуш працював інспектором Тячівського округу і з великим завзяттям поринув у сферу українського шкільництва:
Одержимість О. Маркуша і значущість його зусиль на ниві української освіти і культури в дорадянський час (до 1944 р.) стануть більш зримими, якщо нагадати, що сам він навчався тільки в угорських школах, та, збагнувши кровні потреби трудящих, 1922 року екстерном склав іспит і одержав диплом викладача української мови, взявся за підготовку читанок та підручників рідною для верховинців мовою.
Також у 1922-1939 рр. Олександр Маркуш видавав український молодіжний журнал «Наш рідний край», у якому знайшло вираження його захоплення історією рідної землі, а також фольклором та етнографією. Завдяки тому, що Олександр Маркуш товаришував із класиком української етнології і дослідником Закарпаття Володимиром Гнатюком, журнал активно публікував розвідки цього вченого.
У березні 1939 року, коли угорські фашисти окупували Закарпаття, Олександра Маркуша звільняють з роботи, заарештовують, відправляють до концтабору у селі Крива. Там в'язня угорці поселили у конюшні разом зі ще одним ув'язненим– відомим українським журналістом і письменником Василем Ґренджою-Донським; згодом переводять до тюрми Ворюлопош в Угорщині.На захист О. Маркуша із письмовим зверненням до угорської адміністрації виступили 480 вчителів Тячівщини і згодом письменника випустили під суворий жандармський нагляд. Але йому мстилися за українську позицію— бібліотеку О. Маркуша угорці привселюдно спалили у центрі Тячева.Довгий час Маркуш перебував без роботи, щоб вижити займався перекладами з угорської. Він перебирається в Хуст, до сина. Розрадою в ці важкі часи стала художня творчість. Не було легше письменнику і видавцю і за радянської влади: його звинувачували в українському націоналізмі, обмеженому світогляді і виданні «буржуазного журнальчика»– часопису «Наш рідний край». У перші 10 років радянської влади Олександр Маркуш був штучно витіснений з літературно-культурного життя і зазнавав утисків. Він змушений був працювати бухгалтером райзаготконтори, звідки й пішов на пенсію.
Восени 1971 р. Спілка письменників готувалася урочисто відзначити 80-ліття О. Маркуша як визначного українського письменника, але він не дожив до ювілею 5 днів. Помер 27 жовтня 1971 року. Похований в Хусті на кладовищі, що на Замковій горі.
Як інспектор шкіл Тячівського округу Олександр Маркуш відвідав усі його школи. Добирався туди потягом і власним старим велосипедом, який отримав у подарунок від тестя. Відстоюючи право українців навчатися рідною мовою, він визнавав таке право і за національними меншинами краю, але спонукав їх до вивчення української мови – видав підручник української мови для угорських шкіл «Руська бесіда» (1932), спільно з відомим українським освітнім і політичним діячем краю, майбутнім прем'єр-міністром Карпатської України Юліяном Реваєм уклав українсько-угорський термінологічний словник під назвою «Русько-мадярська термінологія», брав участь у складанні підручника для румунських шкіл.
Написав більше 20 підручників. Серед них — «Буквар» (1923); географія: «По рідному краї» (у співавторстві з М. Шпіцером), «Краєзнавство», «Світ», «Отчина»; біології — «По всіх царствах природи» (1932); граматики «Живе слово», «Бесіда», «Рідне слово»; читанки з географії та історії «Нова Європа», «Далеким світом», «Чужі краї — чужі люди» (1932), «Старовинні замки Підкарпаття» та інші.
Олександр Маркуш також був методистом науки про навчання і виховання– педагогіки. Віннаписавдо 150 науковихрозвідокуційсфері. Розробивтекстиприсягимолодоговчителя, якийвручалиусімпедагогампривступінароботу. Велику увагу приділяв художній творчості як дітей, так і учнів – багаторазово приїжджав своїм велосипедом із Тячева до села Нересниця на репетицію хору вчителів Тячівщини, до якого входило 45 педагогів. Під керівництвом О. Маркуша вчителі та учні сілНовоселицяіШирокий Лугпоставили п'єси«Наталка Полтавка»та «Коза-дереза».
Уже 13 грудня 1913р. у газеті «Pestihirlap» Олександр Маркуш опублікував свою статтю із осудом угорської колоніальної політики на Закарпатті. В одній зі своїх ранніх публікацій він писав: «Добрий патріот є той, хто працює».
Окрім того, що О. Маркуш із 1922 по 1939 роки видавав і редагував журнал «Наш рідний край», він займався збиранням народної творчості, зокрема видав «Підкарпатські народні казки». Саме завдяки йому, як організатору вказаного журналу і його коректору, в часописі було зібрано та опубліковано 500 народних казок, 250 легенд і переказів, 300 етнографічних записів, 2300 народних пісень.
У 1921 році Олександр Маркуш розпочав свою літературну діяльність, друкуючи власні оповідання в різних газетах, альманахах, календарях. Важливе місце у його творчості того часу займали фейлетони, в яких висміював денаціоналізаторську політику угорської і чеської влади на Закарпатті, засуджував русофілів.Соціальна тема для письменника була головною, він облюбував жанр соціально-психологічного оповідання і постійно піднімав морально-етичні проблеми. Саме через це творчість Олександра Маркуша порівнювали з творчістю видатного українського письменника Михайла Коцюбинського, молдовського письменника Йона Друце, Перша збірка Олександра Маркуша «Виміряли землю» вийшла друком у 1925 р. У вересні 1938 р. у Тячівському міському кінотеатрі урочисто відзначили 30-ліття літературної творчості О. Маркуша. У 1941р. написав збірку «Ірину засватали», у 1943р.– «Коровку гнали».
У 1955 вступив до Спілки письменників УРСР. Творче піднесення Олександра Маркуша почалося наприкінці 1950-х років. Цьому посприяла як зміна політики влади щодо старої західноукраїнської інтелігенції після смерті Сталіна, так і підтримка письменника з боку його колег Петра Панча, Івана Чендея (тоді очолював Закарпатську обласну організацію Спілкиписьменників), ОлесяГончара. Тож у 1956р. виходять друком «Марамороські оповідання» Олександра Маркуша, у 1961р.– «Мрійники», у 1963р.– «Лист до матері», у 1966р.– «Світанок Тисі усміхнувся». Останню збірку, як згадував її упорядник Василь Поп, вдалося видати з безпосередньою допомогою Олеся Гончара, котрий допоміг здолати лабіринти радянської бюрократії. «Світанок Тисі усміхнувся» висунули на здобуття Державної премії імені Тараса Шевченка, а гонорари суттєво поліпшили матеріальне становище сім'ї письменника. У 1971р. вийшла друком збірка Олександра Маркуша «Юлина». Лаконічну і виразну характеристику літературному стилю Олександра Маркуша подав український письменникМихайло Стельмах: «Простіше простого і зміст, і образи, і мова письменника, але це та незвична простота, що йде від внутрішнього світу образу й від прекрасного знання мови. Перед нами з досконалою достовірністю розкриваються одна за одною картини закарпатського села, вирисовуються характери трудівників землі…, розкриваються глибини і мілководдя людської душі».
Твори Олександра Маркуша в останні роки його життя видавали, крім рідної української, також у перекладах німецькою, російською, румунською, словацькою, угорською та чеською мовами. Сам письменник також перекладав з угорської мови твори Кальмана Міксата, Гейзи Гардоні, Ференца Герцега, Мора Йокаї та інших.
За матеріалами з Вікіпедії
Також подаємо статтю Юрія Балеги про О. І. Маркуша. Подається за пуб­лікацією: Література Закарпаття в рецепції Юрія Балеги / Упорядку­вання та передмова Надії Ференц. – Ужгород: Ґражда, 2021. – 704 с. – С. 71-73.
 
Юрій БАЛЕГА
ІНТЕЛІГЕНТ Олександр МАРКУШ
Сила народу в його інтелігенції.
А. Чехов
Закарпатську інтелігенцію ХХ століття я поділяю на стару і нову. До старої відношу людей старшого покоління, людей культурних, вихованих і скромних (серед них дуже рідко траплялися фенцики та бродії). А ось нова інтелігенція виховувалася на ідеалах класової боротьби і ненависті й відповідно несла на собі в тій чи іншій мірі риси тієї жорстокої доби.
На мою думку, зразковим представником старої закарпатської інтелігенції був Олександр Маркуш. Тихий, лагідний, винятково порядний. Працюючи учителем та інспектором шкіл у Тячеві, за часів чехословацького режиму близько двадцяти років на свої кошти видавав журнал для шкільної молоді «Наш рідний край», на сторінках якого побачили світ перші твори не одного майбутнього письменника. Не говорячи вже про виховну роль журналу. А скільки підручників та читанок написав! Біля сорока.
Саме за виховання в молоді любові до рідного народу, до рідного краю і рідної мови угорські окупанти в 1939-1944 роках жорстоко переслідували письменника-учителя, заборонивши йому працювати на педагогічній роботі. Не менш жорстоко поставилися до нього й «старші брати» після визволення і воззʼєднання краю з Україною радянською. До того ж протягом десяти років вони не дозволяли письменникові друкуватися. І ось на старості літ сивий світлочолий учитель і письменник вимушений був заробляти шматок хліба рахівником у різних артілях Хуста. І все то за самовіддане служіння своєму народу, за любов до рідного краю, до своєї мови.
Журнал «Наш рідний край» я бачив ще в початкових класах, може, щось там і читав, але нічого конкретного, як на ті часи, сказати про нього не можу. То було чисто дитяче знайомство з журналом. А ось з художніми творами О. Маркуша зустрівся пізніше, в роки угорської окупації, коли вже багато чого знав і розумів. Однак і досі збагнути не можу, яким чином мій трохи старший брат Іван, маючи тільки вісім класів народної школи, в умовах страшного лихоліття і нужди передплачував усі книжки, які видавало Подкарпатскоє общество наук. Так потрапили до моїх рук збірки оповідань О. Маркуша, Ф. Потушняка, Л. Демʼяна та деяких інших авторів. Ми їх залюбки читали, бо знаходили в них багато близького і знайомого, а отже, і зрозумілого. Маю на увазі і життя, і сільський побут, і героїв оповідань. А ось про життя і творчість згадуваних письменників після визволення – нічичирк. Крім постійних нагадувань у пресі, що вони були представниками буржуазних віянь у літературі краю, а то й націоналістами та формалістами.
На початку «хрущовської відлиги», вивчаючи творчість письменників Закарпаття 20-30-х років, я детальніше познайомився із творами О. Маркуша й побачив, що нічого зловорожого народові у них не було. Почав писати про письменника, як кажуть, оглядаючись на всі боки, і тут мені здорово допоміг І. Чендей. Він працював тоді відповідальним секретарем Закарпатського відділення Спілки письменників України і вольовим заходом домігся виходу в світ перших у радянський час збірок творів О. Маркуша («Марамороські оповідання»), Л. Демʼяна («Весілля без жениха»), Ф. Потушняка («В долині синьої ріки») та Ю. Боршоша-Кумʼятського («На високій полонині»). Зрозуміло, більшість опублікованих творів були написані в дорадянський час, і це дуже не сподобалося працівникам обкому партії. Як на мене, саме з того часу Чендей потрапив у партійну немилість – за повернення до життя письменників старшого покоління.
Після «Марамороських оповідань» Маркуш видав ще три збірки оповідань та повість «Юлина». Письменник писав і про сучасність, намагаючись віддати данину вимогам соціалістичного реалізму, але, якщо чесно, помітних успіхів у цій царині не мав. Твори про старе село з його соціальними негараздами були й залишилися в його доробку набагато кращими.
Я знав О. Маркуша як письменника, фольклориста і педагога, який написав біля сорока підручників та читанок для народних і горожанських шкіл у міжвоєнні часи, але живого автора не стрічав. Разів зо два бачив його на зібраннях у клубі письменників, коли приїздив до Ужгорода. Худорлявий, мав продовгасте обличчя, носив окуляри в чорній оправі. Був людиною тихою, неговіркою, любив і вмів слухати людей. У мене контактів з ним не було – не склалися. Думаю – через надмірну скромність людини мудрої і доброї. Жаль, звичайно...