Інститут інноваційних технологій і змісту освіти запрошує до громадського обговорення проекту «Орієнтири літературного освітнього канону»

Літературний освітній канон має відповісти на нагальні питання сучасної літературної освіти: за якими критеріями слід добирати твори для вивчення у вищих навчальних закладах і школах, а які слід пропонувати молоді для самостійного читання, як подолати кордони між сучасним юнацьким сприйняттям світу та мистецтва й класикою вітчизняної й світової літератури.
Інститут інноваційних технологій і змісту освіти просить долучитися до обговорення цього проекту викладачів ВНЗ та шкіл, науковців-літературознавців, представників українських методичних шкіл, молодих читачів художньої літератури та громадськість.


Зауваження та пропозиції до зазначеного проекту просимо надсилати на електронну адресу: Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її. до 31 грудня 2013 року.

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
ІНСТИТУТ ІННОВАЦІЙНИХ ТЕХНОЛОГІЙ І ЗМІСТУ ОСВІТИ

Проект
ОРІЄНТИРИ ЛІТЕРАТУРНОГО ОСВІТНЬОГО КАНОНУ

Первинне значення грецького слова канон – палиця (французьке канон –гармата), переносне – правило, норма. Канони здавна існують в усіх сферах людського життя – від релігійної до літературно-мистецької та освітньої. Критерії, за якими творилися канони у сфері мистецтва, змінювалися відповідно до стильових віянь доби, починаючи від усталених уснопоетичних формул до найзагальніших засад, декларованих постмодерністами. А відтак почасти змінювався й «іконостас» (М. Павлишин) канонізованих постатей і творів.
Сучасна теорія літературного канону почала розвиватися у 80-х роках ХХ ст. в американському літературознавстві внаслідок «культурних війн» навколо списків обов’язкової та додаткової літератури до університетських курсів. У полеміці окреслились опозиційні лінії: естетична (аксіологічна) й інституційна (соціологічна). Представники першої («канонофіли»), відкидаючи значення будь-яких владних структур, стверджують, що єдиним чинником трансформації канону є естетична вартість тексту, сам поет, який продовжує ланку традицій у відносинах із попередниками та сучасниками. Такий підхід ґрунтується на теорії «сильного автора» (Гарольд Блум), згідно з якою автор вривається в канон тільки за допомогою своєї естетичної сили. Натомість представники соціологічного напряму («каноноборці») вважають, що лише влада у формі інституціональних осередків (літературної критики, цензури, освітніх програм, ЗМІ, видавничої сфери тощо) впливає на цей процес. Тому літературознавство останніх десятиліть поставило під сумнів правомірність існування єдино правильного канону.
Окрім політичної, ідеологічної чи економічної влади, важливу роль у процесі укладання літературного канону відіграє влада громадська – читач1.
З огляду на історію розвитку як практики, так і теорії канону слід визнати, що це поняття амбівалентне: з одного боку воно не позбулося «сліду» свого первинного значення (знаряддя примусу), а з другого – все ж таки допомагає в кожну нову історичну та естетико-мистецьку епоху, тримаючись традиції, водночас розвивати її відповідно до нових художніх здобутків, запитів реципієнтів тощо.
Орієнтовними критеріями добору творів до літературного канону називають такі:
 висока художньо-естетична вартість;
 висока аксіологічна вартість (загальнолюдська і національна);
 актуальність для багатьох поколінь;
 широке суспільне визнання;
 компарабельність (плідність твору для порівняння);
 наявність ремінісценцій (відсилань до раніше прочитаного, почутого або побаченого твору мистецтва), алюзій (натяків на історичні, міфологічні, літературні чи й побутові факти, завдяки чому створюється інакомовний підтекст), традиційних образів, тем, проблем;
 здатність репрезентувати характерні риси творчості письменників, “великі стилі” літературних епох і національних літератур.

В освітній сфері України великою мірою вже склався літературний канон імен і творів, що їх вивчають у середній та вищій школі, однак є потреба час від часу його переглядати, оновлювати, піддаючи критичному обговоренню як фахівців, так і широкої громади, зменшуючи таким чином роль інституційного вектора канонотворення та збільшуючи вагу естетичного вектора, основний критерій якого – художність.
Попри історичну плинність уявлень про виміри художності, однією з найтривкіших підвалин, що вирізняють мистецькі здобутки на тлі минущих артефактів, лишається рухома в часі, згармонізована формозмістова єдність. В умовному поділі цієї єдності на зміст і форму до художнього змісту відносять тему (тематику), проблему (проблематику), художню ідею, ширше – тенденцію, пафос, конфлікт/колізію; до художньої форми – композицію (в тому числі й сюжетну) та художню мову в усіх її сферах (фоніка, ритміка, лексика, фразеологія, синтаксис). Їх фаховий аналіз, синтез та інтерпретація і становлять основу наукової оцінки художності твору та прогнозу щодо перспектив його канонізації.
Постає також нагальна потреба запропонувати провідні орієнтири канону для викладання літературних курсів у загальноосвітніх та вищих навчальних закладах України. Притому не варто гнатися за кількістю імен і творів, а добирати найдосконаліші та найоригінальніші в художньому аспекті взірці. І водночас – не нав’язувати їх імперативно. Це чи не найбільша суперечність самої ідеї пропонованого на обговорення проекту. А все ж розв’язувати її потрібно, оскільки саме в такому гуманітарному «референдумі» – один із найважливіших чинників культурної консолідації суспільства.
Із цього погляду мають бути розглянуті й найпомітніші твори українських та зарубіжних авторів, а також письменників - представників різних етносів України.
Склалося так, що наші мистецькі заклади, установи, спілки функціонують певною мірою ізольовано одна від одної, і це – одна з причин констатованої багатьма митцями взаємовідрубності, корпоративності різних сфер культури і мистецтва. Тим часом нині набуває дедалі більшого значення поняття інтермедіальності, тобто взаємодії семіотичних кодів різних видів мистецтва у мультимедійному просторі культури.
Принцип максимального застосування інтермедіальності має стати одним із базових у творенні орієнтирів літературно-мистецького канону. Це означає, що для об’ємного осягнення внеску письменника необхідно залучати взірці інтертекстуального перекодування його творів засобами інших видів мистецтва (покладення віршів на музику, інсценізації, екранізації, творчості за мотивами тощо). Запровадження такої концепції орієнтирів літературного канону потребуватиме залучення поряд із паперовими носіями аудіо- та відеодисків, створення відповідних радіо- і телепередач тощо.
Наприклад, розповідь про народні думи увиразнить і змусить замислитися над особливостями національних менталітетів фільм Олеся Саніна «Мамай»; для глибшого вивчення творчості Леоніда Глібова можна записати виконання його байок такими майстрами, як Анатолій Паламаренко, а пісню «Журба», що стала народною, подати в різних аранжуваннях та інтерпретаціях; різножанрову творчість І. Драча репрезентуватимуть художні фільми за його сценаріями («Криниця для спраглих», «Камінний хрест» за новелами В. Стефаника, «Вечори на хуторі біля Диканьки», «Пропала грамота» за М. Гоголем і О.Стороженком), а також пісні «Крила» та «Індіанка Ліліан» (автор музики й виконавець О. Ігнатуша). І так щодо кожної персоналії. Залучаючи інтернет-ресурси, треба проаналізувати стан нашого інтермедіального «господарства» у сферах музики, театру, балету, образотворчого мистецтва, відсіяти художні невдачі й залишити все вартісне й перспективне.
Пунктири такого канону мають творити колективно всі зацікавлені особи, організації й установи, а координувати певний центр, який би акумулював і узагальнював результати колективних пошуків.
Згідно з пропонованою концепцією, канон має складатися з двох основних частин, які містять перелік базових та додаткових творів двох окремих літературних курсів, що традиційно вивчаються у загальноосвітніх школах України: української літератури та світової літератури (у школах з українською мовою навчання) або інтегрованого курсу «Література» (у школах з навчанням мовами національних меншин).
З огляду на це слід ретельно переглянути й програми з української та світової літератур, зокрема списки для основного та варіативного читання. Це стосується й шкіл з навчанням мовою національних меншин.
Наступним кроком після обговорення концепції «Орієнтирів літературного освітнього канону» має бути укладання списків персоналій і творів для формування відповідних фондів бібліотек, передусім – шкільних, що мають забезпечити доступ молоді до шедеврів літератури. Ефективним буде створення серії текстологічно вивірених, позбавлених цензурних нашарувань книжок (у форматі «Шкільна бібліотека»), присвячених постаті одного письменника чи цілісного літературного явища, жанру, стилю. Окремими брошурами на допомогу викладачам сюди можна додавати методичні рекомендації, зокрема у рамках аналізу окремих творів чи творчості письменників. Відповідно до літературного канону може бути вибудувана серія хрестоматій-посібників, які б подавали літературний матеріал у широкому літературно-мистецькому контексті. Бажано також підготувати сучасні видання, спеціально орієнтовані на навчальний процес, які супроводжувалися б стислими біобібліографічними даними та широким ілюстративним матеріалом, насамперед відео- й аудіодисками.