Моє Раково – не мовний покруч!

xod

Давненько те було. Повертались ми класом з «піонерського гектара кукурудзи», руки після прополювання в мозолях, їсти хочеться, оптимізмом пройнята хіба наша вчителька, – любі мої, хтось із вас стане Юрієм Гагаріним, а хтось прославлятиме наше Раково високими врожаями! Виходимо на асфальтівку край села. Двоє чоловіків у засмальцьованих робах кидають у кузов вантажівки щит з написом села. Воно б нічого, на місці старого причепили новий. Але що за чудасія? Було Раково, а тут – Ракове? Помилка! Наше село – Раково! Шляховикам не до дитячих нарікань. Діти, не ми писали, тут би до вечора поміняти на нові щити Порошково, Пацканьово, Зняцьово, Худльово, Тур’я-Ремета. Не змогла пояснити дивовижної зміни назви «о» на «е» і вчителька.
Прийшла осінь, запам’яталося – зняли з посади лисого зверхника Хрущова, у класі його портрет поміняли на бровастого Брєжнєва. Учителі нам пояснили, що віднині назву села будемо писати «Ракове». Так за новим правописом. Бабуся моя кривилася, – фе, хворобою пахне.

Нині почав діяти закон про заборону радянських символів. Нарешті! Між тим, Ужгородська міська рада, депутатом якої був і автор цих рядків, ще у 1991 р. відразу після пріснопам’ятного ГКЧП зняла з постаменту монумент вождю, меморіальні дошки його прибічників і перейменувала міські вулиці, повернувши їм історичні назви, а частині присвоїли імена лідерів українства.
Та не в наших силах було змінити радянські топографічні новотвори. Вони поволі з’являлися на Закарпатті після возз’єднання краю з Україною (29 червня 1945 р.). І нарекли наші села і міста: Мукачево – Мукачеве, Урмезово – Руське Поле, Нижні Верецьки – Нижні Ворота, Берегово – Берегове, Раково – Ракове, Шандрово – Олександрівка. До невпізнаності перейменовано етнічні угорські села Сюрте – Струмківка, Яноші – Іванівка, німецькі Блаубад – Синяк, Конігсфельд – Усть-Чорна, Ервінсдорф – Нове Село, Дойчемокра – Комсомольськ, румунська Апшиця – Водиця. І так сотні перейменувань. Але у пам’яті залишалися старі назви, ними й послуговувалися у повсякденні. Отакий він, інтернаціоналізм радянського розливу. Про яку там полікультурність, повагу до корінних народів? Все уніфіковано, «все пад адну гребйонку», щоб «ат Маскви і да самих акраін» було зрозуміло і зручно «рукаводствующім таваріщам».
І ось – нарешті повертаються давні назви. І це справжнє відновлення історичної правди, втілення європейських принципів демократії, вибудуваної на повазі до етнічних культур, у цьому запорука формування української політичної нації.
Не думаю, що пан І.Малюта, носій титулу «Заслужений журналіст України», не знає, що одним із підступних напрямів творення так званого «савєтскага народа», був міф про єдність трьох слов’янських народів, близькість російської та української мов. Під цей міф і відбувалася уніфікація українського правопису, підпорядкування його нормам російської мови – це один із злочинів радянського режиму. Було відкинуто досвід і практику історичного правопису, проігноровано крайові особливості мови. Для зручності, усталені назви населених пунктів віднесли до так званих архаїзмів. Уявімо, що італійці віднести до архаїзмів назви Рим чи Неаполь? Мова, попри належність українського етносу до різних держав, тримала його дух і була запорукою національної єдності. І.Котляревський писав одним з діалектів і, слава Богу, вчинив з того українську літературну мову. А чому твори І.Франка, В.Стефаника, І.Чендея, моїх закарпатських побратимів виходять з прикрим словничком діалектизмів? Хочу нагадати слова видатного українського мовознавця О.Потебні з його безсмертної праці «Думка і мова»: «Мова існує рівно стільки, скільки існують її наріччя». А хіба не закликав П.Тичина прислухатися «як народ говорить»?
Пан І.Малюта пише про «рідкісні (залежно від наголосу) закінчення «но»… Ракошин… Солотвина… Буштина». Егей, шановний, а чи відомо Вам, що містечко Солотвино поставляло сіль до Рима (у старих штольнях знайдено чимало римських монет), а історія сіл Буштино чи Ракошино сягає тисячоліття? Як приїдете до гуцулів, любий пане, то не дай Боже назвати їх містечко Буштина! Хлопці вони гарячі.
Отож, прочитання на мапі Закарпаття не повинно викликати певне сум’яття, шановний пане. Навпаки. Ми повинні подякувати вченим мужам Державного науково-виробничого підприємства «Картографія», яке повертає українцям історичні назви сіл і міст. До слова, про моє рідне Раково, цьогоріч готуємось до відзначення своїх 557 роковин. У церкві буде літургія, а по службі Божій челядь буде забавлятися танцями, піснями, фіґлями, а як смакуватиме під файний погарчик сливовиці чи домашнього вина бограч, баники, пасоля, кремзлики, палачінти, шовдарь. Не дарма сусідські села називають нас «Раково, ея, гой!» До слова, пане Іване, приїздіть, Раково нині знає чи не вся Україна, саме тут знаходиться відомий сімейний санаторій «Воєводино». Еге ж, знову-таки на «о»!
Минулого року сиджу в обласному архіві, готую статтю про заснування Ужгородської гімназії, а їй – 400 років, і вона – перша на території східного слов’янства, надибую таке: граф Другет, засновник навчального закладу, доручає селу Раково поставляти вапно для зведення нового корпусу гімназії. Отак і возили мої предки вапно за майже сорок кілометрів. Файне було вапно, та будова прикрашає Ужгород донині.
Закінчення – «о» в топонімах – це не тільки повернення до історичних назв українських земель, але й свідчення багатства української мови, збереження її глибинних витоків, підтвердження того, що українські топоніми, незважаючи на тисячолітнє перебування Закарпаття у складі Угорщини, Австро-Угорщини, Чехословаччини, підтверджували етнічну приналежність моїх предків до великого українського народу.

Петро ХОДАНИЧ,
письменник, канд. пед. наук,
доцент ЗІППО