РОЗМОВА З ДОСЛІДНИКОМ ЕТНОПЕДАГОГІКИ

1. Іване Михайловичу! Ви – педагог із солідним педагогічним стажем. Що спонукало Вас обрати цю професію.
На Верховині попа і вчителя здавна сприймали з великою повагою. А келечинець Августин Волошин поєднав ці професії – був і священиком , і видатним педагогом. Можливо, не без його впливу у моїх земляків-келечинців сформувалася думка, що вища освіта не висне тягарем за плечима, а допомагає верховинцеві «вийти в люди», тобто максимально реалізувати себе. У радянський час кожен наполегливий випускник середньої школи міг безпроблемно здобути вищу освіту.

Якщо за часи Чехословацької Республіки гімназійну освіту змогли здобути тільки два мої земляки, а ще два – вишу, то в 1950-1960-х роках вищу освіту здобули 86 келечинців. Я закінчив російське відділення Ужгородського університету в 1964 році, вчителював у Новоселицькій восьмирічці, що на Міжгірщині, працював інструктором відділу науки і навчальних закладів Закарпатського обкому партії, а з 1984-го – в рідній «алма матер» навчаю майбутніх вчителів російської мови і зарубіжної літератури. І співробітничаю з Інститутом післядипломної педагогічної освіти – під час проведення учнівських олімпіад та курсів перепідготовки вчителів. З допомогою Інституту зробив одну добру справу – у 2002 році видав збірник народознавчих матеріалів видатного педагога і письменника Олександра Маркуша про Закарпаття «Наш рідний край».
Вивчення педагогічної спадщини Олександра Маркуша, Августина Волошина, Олександра Духновича вивело на шлях глибокого зацікавлення етнологічними проблемами краю, особливостями народної педагогіки, ролі сім’ї у формуванні особистості. Зрозумів: чим глибше знаєш минуле, народні традиції міжетнічного спілкування, тим легше зробити вибір у складних умовах сьогодення, щоб не зашкодити прийдешньому.
Критерій вибору – у словах мами: «Роби так, щоб і тобі добре, і другим не на шкоду». Її батька Василя Грицьового пам’ятають у селі дотепер, бо ще до Першої світової війни був дяком і вчив дітей читати кирилицею.
І батько мене наставляв: «Роби так, аби не ганьбився прийти в село межи свої люди».
Келечинець казкар Михайло Шопляк-Козак, репертуар якого опубліковано книгою «Чарівна торба» (Ужгород, 1988), спонукав вивчати мову і культуру інших народів: «Коли знаєш десять мов – ти за десятьох». Він знав чеську і угорську мови, почутими в чужих краях притчами Михайло Іванович повчав потім сельчан.
Уміння спілкуватися з людьми, повчати словом – необхідні якості педагога. Такому умінню вчився я і в рідній хаті, і в процесі збирання усної творчості гуцулів, бойків, лемків, долинян Закарпаття.

2. Якими публікаціями найбільше гордитеся? Що з них, на вашу думку заслуговує на увагу вчителів?
Із 27 книг жодну не буду ганити. Приємно, що про мої публікації схвальне слово сказали такі літературознавці і фольклорознавці, як Микола Мушинка, Степан Мишанич, Олексій Дей, Олена Рудловчак, Микола Зимомря… Згадаю першу книгу – «Як зачую коломийку» (1975). Любителів фольклору може зацікавити збірник легенд, переказів, бувальщин, билиць та притч Закарпаття «Як то давно було» (2003) та збірник «Притчі українського народу» (2008). Історикам-краєзнавцям адресовані книги знайдуть у розвідках «Ментальність русинів-українців» (1996), «Земля з іменем» (1998) та «Келечин — рідне село Августина Волошина» (2007). Вчителям літератури рекомендував би погортати книги «Гоголівська Диканька на історичних перехрестях» (2003) та «Гоголівський Миргород на перехрестях історії України» (2006)…
А ще мною опубліковано багато статей – про Лаборця і Корятовича, Яношика і Пинтю, про етнологічні аспекти творчості Пушкіна і Булгакова, Гренджі-Донського і Чендея…

3. А над чим працюєте тепер?
Для вчителів-краєзнавців підготував збірник «Край Карпатський» - із розвідками про походження назв краю, різні аспекти етнопедагогіки, а також про традиції святкування на Закарпатті Різдва, Великодня, шевченківських днів, маївок… Розраховую у цій справі на підтримку Закарпатського інституту післядипломної педагогічної освіти.
Так саме сформатовано збірник «Будителі» – із нарисами про Михайла Лучкая, Івана Орлая, Юрія Венеліна-Гуцу, про будительську діяльність Духновича, Павловича, Кралицького, Митрака, Злоцького, закарпатські стежки Головацького, Гнатюка, Олеся, Пачовського… Буду шукати шляхи видати і цю книгу.

4. Що б Ви побажали освітянам краю і собі?
Бажаю усім, хто трудиться на освітянській ниві, бути невтомними і мудрими сівачами добра і справедливості, щоб у часи скрути, спокус і принад мали волю не зрадити тим високим ідеалам, які утверджували в шкільництві Олександр Духнович, Августин Волошин, Олександр Маркуш, Золтан Баконій… А ще бажаю усім вдячних учнів, результативних добродіянь.

Михайло Басараб,
заступник директора з інформаційно-видавничої роботи