„Україна — це ми”

Виховання Громадянина своєї країни починається з виховання у сім'ї. Розуміння важливості поваги до минулого, до історії свого народу учнівсько-шкільній молоді прищеплюють як у школах, так і в позашкільних закладах освіти.
Нещодавно відбувся конкурс з нагоди відзначення Дня Соборності „Україна – це ми”, до якого долучилися вихованці гуртка „Пішохідний туризм” (керівник – Дутка М.М.) Закарпатського центру туризму, краєзнавства, екскурсій і спорту учнівської молоді.
Вихованець цього гуртка, учень 6А класу Іршавського ліцею написав есе, у якому виразив свою гордість, що він є громадянином України, виявив свою любов і повагу до української нації, історії нашого народу, описав про пам'ять героїв, які не шкодували свого життя у боротьбі за соборність і незалежність України.
 
Майже правдива розповідь про рідну мову
У одному невеличкому містечку жила звичайна маленька дівчинка у звичайній сім’ї. І все б наче звичайне, як у всіх, але особливістю було те, що вдома у цій родині спілкувалися українською мовою. Так-так, виключно українською!
Надворі дітки часто насміхалися з Настуні (так звали нашу дівчинку), дражнили її, адже це так немодно – говорити українською. Сьогодні престижно „разгаварівать” по-російськи, а ще краще – іноземною, англійською, наприклад. Тому дівчинка любила гратися зі своїми іграшками: вона була їхньою учителькою, а іграшки – її учнями.
Мама втішала свою донечку: „Не переймайся, люба моя! Дітки хороші, просто ще маленькі, от побачиш, скоро все зміниться! Ось, одягни віночок, який я для тебе сплела!”
Настуня милувалася у дзеркалі переливами різнобарвних стрічечок на своєму віночку і щиро раділа, що вона – справжня україночка.
Минали роки. Дівчинка подорослішала і стала вчителькою української мови. Так-так, саме вчителькою у своєму містечку! Дітки дуже любили свою наставницю. Їм було цікаво слухати придумані історії вчительки, які вона колись розповідала своїм іграшкам. Учні з нетерпінням чекали уроки рідної мови, а отриманими знаннями ділилися вдома, у своїх родинах.
Звичайно, батьки пам’ятали, як колись глузували зі своєї Настуні і тепер їм було соромно.
Діти теж хотіли бути сучасними, як їхні батьки, тільки спілкувалися вони виключно рідною мовою! Так у кожній домівці відроджувалося шанобливе ставлення до рідної мови.
Ми маємо любити нашу безцінну мову, плекати її, боротися за її чистоту, спілкуватися нею. Бо рідна мова – це не просто засіб людського існування, це те, що живе в наших серцях. Це – наша сутність, культура, історія.
Знання рідної мови – перша ознака освіченої людини.
Ми повинні пам’ятати: спілкуватися українською – престижно!
Артем Молнар