Готовність учителя до формування в учнів умінь і навичок самоосвітньої діяльності

Формування самостійності учня - одна з головних проблем навчання та научіння, а самоосвітня діяльність учня визнається "верхів­кою його розвитку як суб'єкта навчально-пізнавальної діяльності" [2, с.202]. Вона супроводжує і навчальну діяльність за участю вчителя, і самостійну роботу, хоч не є їм тотожною.

Самоосвітня діяльність у наш час побіжно розглядається і як філософський феномен, і як вияв національного та соціального менталітету, вона була предметом дослідження вітчизняних психологів (Власова О.І., Головаха О.І., Зимня І.А., Кулюткін Ю.М.) та педагогів (Гін А., Кравченко Т.В., Кузьмінський А.І., Маркова А.К., Омеляненко В.Л., Шаталов В.Ф., Шляхтун П.П.). Ще С.Русова стверджувала: "На всяке навчання треба дивитись як на процес самонавчання…" [7, с.201]. Сьогодні уже описано сутність і рівні розвитку самоосвітньої діяльності, механізм самоучіння, основні напрями педагогічного забезпечування розвитку самоосвіти, однак ще й досі не вироблено критеріїв готовності вчителя до формування в учнів умінь і навичок самоосвітньої діяльності, не напрацьовано належного досвіду роботи з учителями під час проходження ними курсів післядипломної педагогічної освіти щодо їх готовності до формування в учнів умінь і навичок самостійної освітньої діяльності. Тож окреслені вище проблеми лягли в основу наших дослі­джень, відповідь на них і становить мету статті.
Виходимо з того, що людина - це перш за все суб'єкт соціального розвитку, і що важливо - активний суб'єкт саморозвитку. Існують описані психологією механізми саморозвитку особистості, відповідно - існують механізми впливу на цей саморозвиток. Якщо йдеться про дітей, то так чи інакше цей вплив пов'язаний з дорослими - сім'єю, школою, соціумом, основними засобами соціалізації особистості, і все це складає ситуативні фактори мотивації самоосвітньої діяльності особистості. Оглянемо вплив наведених вище ситуативних факторів на процес самоосвітньої діяльності школяра.
У сім'ї особливого значення набуває приклад дорослих, моделі поведінки яких дитина засвоює шляхом некритичного сприймання - наслідування, починаючи з раннього віку. У школі цей процес пов'язаний з постаттю вчителя, який повинен бути наділений відповідними знаннями та якостями, що забезпечать як модель для некритичного наслідування, так і логічно вибудовану організацію научіння.
Проблема самоосвіти - це ще й проблема інтенсифікації в навчально-виховному процесі, і з цього погляду вона пов'язується з якістю проживання індивідуального часу. Принагідно зауважимо, що філософ Г.Сковорода ще у ХVІІІ ст. виголосив: "З усіх утрат утрата часу найважча". К.Ушинський з цього приводу стверджував: "Але не тільки за дверима класу, часто і в самому класі вихованці вчаться марнувати час" [7, с.81]. Він звернув увагу на те, що вчитель власним прикладом формує готовність учня до самоосвітньої діяльності, тому наставник має постійно демонструвати своє ставлення до часу як до цінності і навчати цьому вихованців. Інші важливі риси вчителя як суб'єкта для учнівського наслідування - працьовитість і висока самоорганізація. На думку К.Д. Ушинського, "…жоден наставник не повинен забувати, що його найголовніший обов'язок полягає в тому, щоб привчити вихованців до розумової праці, і що цей обов'язок важливіший, ніж викладання самого предмета" [7, с.81].
Висока майстерність учителя є визначальним фактором успіху. Не відкидаємо й ролі соці­уму в цілому, де в опосередкованій формі завжди існували й існують моделі ставлення до самостійної освітньої діяльності, які так чи інакше пропагуються ЗМІ, різними видами культури (театром, кіно, художньою літературою, політичним життям, спортом), у вигляді сус­пільної думки, колективних настанов, етнопедагогічних стереотипів. Так, у біографії визначної людини - митця, спортсмена, політика, історичного чи релігійного діяча тощо - майже завжди знаходяться переконливі приклади самостійної освітньої діяльності і незаперечної позитивної ролі їх результатів у житті. Фактор впливу сім'ї на розвиток дитини як суб'єкта самостійної освітньої діяльності теж повинен враховуватись, і з батьками з цього приводу необхідно вести роз'яснювальну роботу. Не випадково К.Ушинський називав любов до праці "кращою спадщиною, яку може залишити своїм дітям бідний і багач" [7, с.82]. Соціум, школа, сім'я - ретранслятори колективної культури, усталених способів діяння і бачення, психодіяльних і психоповедінкових стереотипів, у тому числі й таких, що стосуються самоосвітньої діяльності, і в цьому плані самоосвітня діяльність індивіда пов'язується з ментальністю, зокрема національною, стержнем якої виступає творений тисячоліттями існування в певному клімато-географічному і суспільно-історичному середовищі національний характер. З таких міркувань самоосвіта як система способу буття і розвитку в філо- та онтогенезі набуває особливої ваги.
Виходячи з власного досвіду роботи з учительським колективом в інституті післядипломної педагогічної освіти, нам відомо, що:
1) вчителі часто плутають поняття самоосвітньої діяльності з самостійною роботою учня;
2) пересічному вчителеві здебільшого невідомий механізм становлення самоосвітньої діяльності учня і його залежність від віку школяра;
3) учитель не володіє знаннями про засоби впливу на самоосвітню діяльність учня, тому не демонструє відповідних установок на формування в учня відповідних умінь.
Виходячи зі сказаного вище, стає зрозумілою необхідність розгляду теми "Формування в учнів умінь і навичок самоосвітньої діяльності" на курсах підвищення кваліфікації педагогів у формі лекції чи практичного заняття, на яких би розглядались окреслені вище питання як ситуативні фактори, а також мотиви цієї діяльності як стійкі особистісні утворення, де б учителі ознайомлювались із критеріями готовності педагога до формування в учнів умінь і навичок самоосвітньої діяльності.
На основі опрацьованих нами наукових та емпіричних набутків з даної теми ці критерії наведено в таблиці.
Наслідком опрацювання теми має стати усвідомлення кожним учителем - слухачем курсів підвищення кваліфікації, що найважли­віша психологічна відмінність самоосвітньої діяльності від самостійної роботи учня полягає в тому, що її основні компоненти - мотиви, задачі, способи дії та способи контролю - учень добирає самостійно. На думку психолога О.І.Васової, у самоосвітній діяльності домінують внутрішні (пізнавальні й соціальні) мотиви, оскільки така діяльність завжди є добровільною [2, с.203].
Отже, першочерговим завданням учителя є викликати в учня стійкий мотив до самоосвіт­ньої діяльності - пізнавальний інтерес, самоствердження, самореалізацію, а також ввести у дію соціальні мотиви - відповідальність, прагнення принести користь суспільству, сім'ї. Пізнавальні мотиви формуються за умови, коли вчитель своєю діяльністю викликає зацікавлення учня предметом. Соціальні ж мотиви формуються, коли вчитель окреслює світлі перспективи, що відкриваються перед учнем, який оволодіє додатковими знаннями поза програмою. Тому перші вимагають від учителя умінь активізувати пізнавальні можливості дитини через неординарне викладання предмета, задіяння інтерактивних технологій, новітніх ТЗН, створення розвивального середовища, а другі пов'язані з умінням учня уявляти власне майбутнє, з формуванням образу майбутнього професійного і життєвого простору, з успішністю особистісного самовизначення і самоорганізацією, з задіянням вольових компонент.
Мотивування самоосвітньої діяльності учнів умовно можна згрупувати навколо лексем "люблю" і "хочу": "люблю учитися", "люблю цей предмет", "люблю займатися цією діяльністю" - "хочу в майбутньому стати…", "хочу тепер і в майбутньому досягти успіху в…", "хочу допомогти сім'ї…", "хочу змінити своє життя на краще", "хочу стати визначним діячем" тощо. Мотиви, пов'язані зі словом "люблю", треба вважати перинними, основними - такими, що не існують без оцінних компонент і водночас ідуть з самої глибини психіки дитини, пов'язані з імпульсами підсвідомого, його інстинктивною, емоційною та архетипною сферою. Мотиви другого плану, пов'язані зі словами "мушу, хочу" - це ті ж самі імпульси підсвідомого, уже активно "опрацьовані" свідомістю і введені в поле дії інтелекту. Вони виникають на основі планування майбутнього і є настільки сильними, наскільки плани на майбутнє уже чітко окреслені. Ці мотиви пов'язані з потребою самоповаги та самоактуалізації, з почуттями честолюбства, відповідальності, чого немає у мотивах першої групи. Тому від "люблю" чи "мені подобається" до "хочу й мушу" пролягає складний шлях, наповнений інтенсивною роботою щодо проектування власного майбутнього - шлях визрівання душі, формування духовного світу особистості, її моральності. На цьому етапі особистість приймає рішення і виявляє готовність боротись із труднощами - тому це ще й один із важливих моментів становлення характеру.
Вчителі повинні враховувати, що в цей час важливим для формування особистості є право власного вибору; учень, а не хтось із дорослих, обирає сферу його майбутньої зайнятості і самоосвітньої діяльності в шкільному віці відповідно до цієї діяльності - за дорослими тільки право спрямовуючої ненав'язливої підказки. Допомога старших передбачає, за визначенням Т.В.Кравченко, "спеціальну органі­зацію діяльності школярів, що охоплює: здобуття знань про себе (образ Я); про світ професій (аналіз професійної діяльності); співвідношення знань про себе і знань про професійну діяльність (професійна проба). Це основні складові професійного самовизначення" [4, с.6].
Мотиваційний компонент учнів розвивають, застосовуючи різноманітні форми позакласної й позашкільної роботи, які здатні створити установку на самоосвіту, цьому сприяють також бесіди, газетні статті, біографії видатних людей, переглянутий фільм, що висвітлюють прийоми самоосвіти. Так, теми для бесід: "Що таке бути організованим", "Твій резерв часу", "Твій режим дня", "У кого день найдовший" тощо [2] - дають школярам можливість проаналізувати свій життєвий простір з боку результативності, звертають увагу на деякі причини низького її рівня, показують, як можна досягти більшого. А бесіди "Споріднена праця як радість", "Кожна людина - коваль свого щастя", побудовані на ідеї спорідненої праці Г.Сковороди, можуть стати поштовхом до вибудовування життєвої концепції особистості.
Мотиваційній готовності до самоосвітньої діяльності сприяють і заходи щодо загальнокультурного розвитку учнів: відвідування виставок і театрів, зустріч з цікавими людьми, обговорення біографічних романів тощо. Важливо, щоб у цей час учні здобували інформацію не лише зі свого ментального простору - їм украй потрібно і цікаво вивчати вітчизняну і зарубіжну літературну класику, творчість сучасних митців. Мотив визначає мету, а мета програмує діяльність щодо її досягнення. Як свідчать дослідження, що більше мотивів визначає мету, то більшою є її спонукальна сила [2, с.14]. З цього погляду, завдання вчителя - примножувати мотиви до самоосвітньої діяльності учнів.
Важливим джерелом становлення інтересу до самоосвітньої діяльності учнів виступає інтелектуальна атмосфера в родині, визнання самоосвіти за цінність. Позиція батьків щодо освіти дитини відіграє важливу роль у формуванні в останньої установки на самоосвіту. Тому вчитель зобов'язаний вести роз'яснювальну роботу і з родинами учнів.
У середовищі дітей велику роль відіграють мотиви змагальності. Тому від загальної інтелектуальної атмосфери класу залежить спрямування окремого члена колективу в самоорганізації до самостійної навчальної діяльності. У такому ракурсі вчитель формує доброзичливу атмосферу в учнівському колективі, всіляко демонструє переваги передових вихованців у самоосвіті. Самоосвіта - це не лише вдосконалення учнем системи знань, а й удосконалення ним власної діяльності в цілому, це вироблення специфічних ментальних настанов, які управлятимуть діяльністю сьогоднішнього учня в майбутньому, стануть підґрунтям для вибору ним професії.
Формування особистості в процесі навчання - надзвичайно важлива умова самостійної освітньої діяльності. При цьому вольові компоненти відіграють вирішальну роль. Важливо продумати педагогічний вплив на учня таким чином, щоб його самоосвітня діяльність отримувала постійне позитивне емоційне підкріплення (похвала у класі та на батьківських зборах, призове місце на олімпіаді, високі оцінки, цікаве індивідуальне творче завдання, довіра вчителя, підвищення загального статусу учня в шкільному колективі) - це принесе задоволення учневі від результатів його додаткової роботи в сфері самоосвіти, активізує його самоосвітню діяльність.
Учитель мусить підкріпити процес самоусвідомлення учнем себе "дією позитивного чуттєвого фону". Як виявили дослідження, "серед усього розмаїття людських емоцій саме почуття радості має величезні виховні потенції", воно "збільшує здатність індивіда пізнати й оцінити світ" [1, с.257]. На думку І.Беха, "радість виступає психологічним механізмом розвитку схильностей" [1, с.259]. Тактика виклику переживання радості зводиться до того, що вчитель на основі глибокого знання учня організовує процес відтворення ним конкретних приємних подій чи ситуацій [1, с.259].
 Важливим є самоутвердження внаслідок самоосвітньої діяльності учня в колективі, в сім'ї. Педагог повинен сприяти тому, щоб учень усвідомив важливу роль самоосвіти як фактора особистісного зростання. Чим більше самоосвітніх завдань виконує учень, тим він більше самостверджується: усвідомивши індивідуальні особливості власної діяльності, вірить у свої сили, а досвід підказує йому, що в змінених умовах, коли життя подасть новий виклик, він зможе справитись із ним завдяки набутим умі­нням самоорганізації. Самостійність у мисленні і прийнятті рішень, сформоване критичне мислення, емоція насолоди від власної праці, адекватність самооцінки, формування особистісної аксіологічної шкали - далеко не повний перелік позитивних наслідків самостійної освітньої діяльності учнів.
Предметом самоосвіти у школі стають інформаційні матеріали, які виходять за межі шкільної програми, передбачають роботу з довідковою літературою. Тому набуття учнем навичок організації самостійної освітньої діяльності так само важливе, як і сама навчальна діяльність. Викладачі вищих навчальних закладів запевняють, що типовий випускник сучасної школи як правило не має сформованих навичок роботи з першоджерелом, тобто не вміє конспектувати, робити виписки, виділяючи головне, здійснювати компаративний аналіз, критично мислити, формувати на основі чужих думок власну. Таким чином, шкільний учитель має навчити учня: 1) основним правилам культури роботи з інформаційним матеріалом - прийомам смислового перетворення тексту (виділення головного, запис крупних блоків у вигляді схем тощо) та пошуку додаткової інформації, зберігання її в картотеці (робота зі словниками, довідниками, енциклопедіями, бібліотечними каталогами, Інтернетом); 2) прийомам культури читання та слухання, методиці здійснення виписок, різновидів цитування і бібліографії; 3) особливостям викладу власних думок у різних стилях відпо­відно до моделювання аудиторії, застосування композиційних елементів тексту, риторичних та стилістичних умінь і навичок; 4) прийомам запам'ятовування та зосередження уваги, які спираються на використання різних видів самоконтролю; 5) прийомам раціональної організації часу, розумного чергування праці й відпочинку, загальним правилам гігієни праці (режим і порядок на робочому місці, освітлення, провітрювання робочої площі тощо) [2].
У самоосвітній діяльності учнів важливу роль відіграють вікові особливості. Так, у початкових класах в учнів лише формується інтерес до додаткових джерел знання, які використовуються ситуативно, випадково, недосконало. Класоводи у цей період знайомлять дітей з бібліотекою та іншими джерелами інформації, навчають працювати з книгою. Важливу роль у цьому віці відіграє сім'я, читацька культура її членів, моделі поведінки щодо інтелектуальної самостійної праці, які в них склалися і які некритично наслідує дитина.
У 5-8 класах самоосвітній діяльності учня ще притаманна недостатня цілеспрямованість, невпорядкованість [2, с.205], тому вчитель має якомога більше зацікавити учня, активізувавши його пізнавальні можливості різними методами та прийомами як на уроці, так і під час виконання домашніх та самостійних завдань. На ці роки припадає набуття учнем навичок роботи з пошуковими інформативними системами, зокрема Інтернетом. Важливо, щоб у дітей у цей час зародилась внутрішня мотивація - зумовленість поведінки факторами, безпосередньо не пов'язаними з впливом середовища і фізіологічними потребами орга­нізму, коли сам процес і зміст діяльності викликає інтерес, а не отримання чогось, що перебуває поза цією діяльністю (гроші, слава, влада тощо) [2, с.98-99].
Зрозуміло, що у старшому шкільному віці (9-11 класи) школярі найбільш готові до самоосвіти, яка організовується в ракурсі їх майбутніх спеціальностей. Максимально сприяє цьому профілізація сучасної школи, розгалужена система курсів за вибором, факультативних занять та гуртків. Учитель тут має сповна використовувати бажання учня, його раніше сформований інтерес до певної галузі знань, проте при цьому ні в якому разі не слід виступати диктатором, необхідно застосовувати принципи демократизму, права вибору дитини, бути максимально уважним, активізуючи учня до пізнавальної активності та творчості. Забагато похвали, як і критика, підвищена увага чи, навпаки, неувага до результатів самоосвітньої діяльності учня можуть відкинути школяра від самостійного пошуку істини.
Педагог за умови самостійної освітньої діяльності учня показує зв'язки самоосвіти й шкільного навчання. З цією метою необхідно продумати способи контролю самостійної освітньої діяльності учня. Очевидно, що вони мають відрізнятися від традиційних, посилювати інтерес до навчання. Як зазначає О.І.Власова, "найдоцільніше, щоб формою контролю виступало виконання конкретного виду роботи, яка б становила інтерес не лише для учня, а й для інших людей" [2, с.209]. Шкільна практика переконливо доводить роль різного виду внутрішкільних і міжшкільних змагань, наприклад брейн-рингів, вікторин, ток-шоу, олімпіад, конкурсів, захисту дослідницьких робіт у Малій академії наук тощо, де учень, успішно виступаючи і демонструючи додаткові знання з предмета, "працює" не тільки на себе, а й на свій колектив, "заробляючи" позитивний імідж своїй школі і класу. Дванадцятибальна система при оцінюванні самоосвітньої діяльності поза шкільною програмою, вочевидь, зводиться до найвищого бала. Тому вчитель здебільшого використовує інші, нетрадиційні, стимули та заохочення, частково наведені нами вище - вони належать до сфери творчості та індивідуального стилю роботи педагога. Однак самоосвітня діяльність учня завжди підвищує його рейтинг у класі.
Отже, щоб формувати в учнів уміння й навички самоосвітньої діяльності, вчитель повинен бути готовим до того, аби, за словами К.Ушинського, "з одного боку, відкривати вихованцеві можливість знайти собі корисну працю в світі, а з другого - надихнути йому невтомну жадобу праці" [7, с.81-82]. Післядипломна педагогічна освіта, відповідно, має враховувати потреби сучасного вчителя в цій діяльності, озброюючи його психологічно та морально, формуючи його педагогічну майстерність.

Л І Т Е Р А Т У Р А
1. Бех І.Д. Виховання особистості: У 2-х кн. - Кн.1: Особистісно орієнтований підхід: теоретико-технологічні засади. - К.: Либідь, 2003. - С. 256-268.
2. Власова О.І. Педагогічна психологія: Навч.посібник. - К.: Либідь, 2005. - С. 202-209.
3. Занюк С.С. Психологія мотивації: Навчальний посібник. - К.: Либідь, 2002.
4. Кравченко Т.В. Формування образу професійного майбутнього старшокласників у взаємодії сім'ї та школи / Педагогіка і психологія. - 2012. - №3. - С. 5-10.
5. Кузьмінський А.І., Омеляненко В.Л. Педагогіка: Підручник. - К.: Знання-Прес, 2004. - С. 160-161.
6. Маркова А.К. Самообразование школьников // Вопросы психологии. - 1980. - №3. - С. 149-154.
7. Хрестоматія з української класичної педагогіки / Уклад. В.П. Кравець, О.І.Мешко. - К.: Грамота, 2008.

Ходанич Л.П.