
Ледь чутний шепіт смарагдових нив, прозорий подих вітру, легенький дотик якого, наче срібне марево, огортає стиглі, рудувато-золоті голівки колосків... Осяйний багряний силует вечора, такий чарівний у мантії таємничого співу солов’я серед верхівок дерев... Богом дана земле, ти нас народила, ти нас виростила, ти вклала свою палаючу кров, найосяйніший ліхтарик своєї душі у кожного з нас. А ми, твої сини та доньки, чим ми віддячили тобі?... Розтерзали твоє поранене серце – повільно, майстерно, із збоченою насолодою роблячи невеличкі надрізи кинджалом людського звірства та жадоби у найболючіших місцях. Ми брехали, дивлячись тобі просто в очі, не соромлячись тих солодких, улесливих слів, які, немов отрута із золотого келиха, проникали в самісіньке дно скрині-душі. Ми обкрадали твою чесність і наївність, не знаючи, що наш фатум уже близько. А він наближається... Тихо, непомітно, наче шпигун, що ховається за ранковою газетою, підкрадаючись до вікон наших будинків-оболонок. І ось він уже близько... Його тремтливий подих змушує серця стискатися від гострої підозри, її павутиння поширилося, напруга досягла кульмінації... Він прийшов.