Золота нитка Лесиного слова (До 150-річчя від дня народження Лесі Українки)

Здається, де – Волинь, та ще й ХІХ століття, а де – Закарпаття. Однак інколи й не помітно, на перший погляд, як кручена нитка слова пронизує території, зшиваючи, мов плахту, дорогі духовні клапті в єдине культурне полотно.

Вперше я, другокласниця, зустрілась зі словом Лесі Українки далекого 1969-го року, коли   вчитувалась у новеньку читанку.

Поблискують черешеньки в листі зелененькім.

Черешеньки ваблять очі діточкам маленьким.

Дівчаточко й хлоп’яточко під деревцем скачуть.

Простягають рученята і мало не плачуть.

Раді б вишню з’їсти - та високо лізти.

Ой раді б і зірвати - та годі дістати!

Навіть тепер пам’ятаю, якою враженою була від простоти слова, що легко, кількома штрихами, вималювало картину сільського дитинства … Аж запахло бабусиним двором і почувся її тихий голос, згадалась її скупа, крізь сльозу, оповідь про дітей у минулому, про сирітство та голод і радість солодких черешень, які й поставали тим скарбом, безцінним даром рідної землі, що тішив гірких сиріт… Було жаль до сліз діточок, що не можуть дістати черешень, і відкладався в свідомість символ земних щедрот рідної землі, дарованих людині від народження, від того лиш, що тут живеш. Й усвідомлювалось: завжди необхідно потрудитись, аби отримати щось гарне і бажане…

Тоді я легко вивчила вірш напам’ять – він сам запам’ятався – і повторювала й повторювала його батькам після вечері. Тато раптом звернув увагу на автора, запитав: «Знаєш, якою була та поетка, що написала ці рядки?» - і знайшов на поличці журнал та прочитав про Лесю Українку.

Ми ще довго говорили про жахливу хворобу, яка мучила письменницю з дитинства. Там у добірці в журналі були й вірш про білу хатинку, яку зігріває сонце, мов мати дитинку, була й колискова «Місяць яснесенький промінь тихесенький кинув до нас…». І був вірш про вольову дівчинку, яка мужньо бореться з хворобою та болем: «…Що болить? - мене питали. Я була малою горда, щоб не плакати – сміялась».

Я й незчулася, як саме Лесиним словом почала вимірювати серйозний світ навколо, розуміти його сувору простоту. У сільській бібліотеці взяла яскраво ілюстровану книжечку пейзажних віршів поетеси і з захопленням її прочитала. Власне, прочитала її зі мною вся сім’я. Увечері ми знову говорили про Лесю, про безкінечні волинські ліси, про ліси наші, про мужніх людей.

А потім у лютому 1971-го був вечір до сторіччя від дня народження великої Українки, як і годиться, в переповненім сільськім клубі, перед батьками й сусідами. Готувались учителі - хтось із них виголошував лекцію про життєпис поетки, хтось звітував як керівник шкільного хору чи драмгуртка. Готувались і ми, малеча. Скільки було репетицій! Що то були за свята! Скільки було хвилювань! Там давали оцінку школі, дітям, їх матерям та сім’ям, там вишліфовувалась культура, порівнювались родини, зачинались чиїсь стосунки…

Я жалкувала, що не мала коси: дуже зайнята своєю бухгалтерією, мама з прагматичних міркувань стригла мене коротко. І подруга Тетянка теж її не мала, бо її мама теж уранці бігла чимдуж на роботу, аби встигнути на той вічно переповнений автобус. А ось Надійка з нашої вулиці мала розкішне волосся – її мама сиділа вдома і з насолодою купала й вичісувала густу й довгу косу, яка пахла то руменком, то липою. Тому саме Надійку, а не нас, найголосніших «артисток», було вибрано читати монолог Мавки з «Лісової пісні» – той, де «стара верба рипить: засни, засни…» Мати для Надійки позичила в когось довге біле плаття, на яке нашила позлітки з шоколадних цукерок, ще – паперових зірочок, обсипаних битими ялинковими іграшками. А в волосся вплела кілька білих саморобних квіток. Надійка раптом стала неписаною красунею! Мавка…

Та як ми з Тетянкою її критикували від заздрості! Хіба так треба бубніти т а к и й вірш? Та ще й збилася на слові… От ми б прочитали!

А потім, уже коли я сама віршувала, взяла зачитаний томик Лесиних віршів у бібліотеці. Скільки то радості, насолоди принесли її прості рядки! «Мріє, не зрадь! Я так довго до тебе тужила…», «Я на вбогім, сумнім перелозі буду сіять барвисті квітки», -і по цей день виринає у пам’яті вивчене тоді.

Згодом я прочитала за порадою вчительки драми письменниці, особливо вподобала «Одержиму», написану біля ліжка помираючого Сергія Мержинського. У бібліотеці знайшлася також трилогія Миколи Олійника «Дочка Прометея», зі сторінок якої вимальовувався розкішний світ української культури, такий бажаний, такий багатий та свій! У цьому світі була гарна, однак вражена недугою, та незламна вольова дівчина, яку Іван Франко назвав «чи не єдиним мужчиною на всю тогочасну Європу». А ще її псевдонім: який виховний потенціал патріотизму він несе в собі! Українка – це ж гордо, гідно, гарно…

Улітку на канікулах у бабусі я теж читала Лесю Українку, на цей раз програмну «Лісову пісню». Бабуся раптом, потримавши в руці книжку, аж помолоділа й зацитувала: «Як я умру, на світі запалає покинутий вогонь моїх пісень…»

- Звідки ти це знаєш?!- здивувалась я.

-З «Просвіти», дитино.

І вона розповіла, як закарпатська молодь у 30 рр. ХХ ст. збиралась під керівництвом учителя в сільській читальні «Просвіти», готувала до гри на сцені «Наталку Полтавку», «Назара Стодолю», «Лісову пісню»… Інколи ходили пішки в одне з сусідніх сіл, щоб побачити п’єсу чи послухати декламування. Бабуся оповідала, а очі горіли молодечим вогнем, мистецьке слово підносило просту жінку до високості духовних обріїв.

Отой український світ Лесі, де червоніють плоди рідної землі, наповнюються сакральним змістом навіть старі коряві верби, виграє найдорожчими самоцвітами зима, загадково сяють зсередини нічні озера… Так хотілось його віднайти хай там що у буденності! Здається, в пошуках цього світу я й почала писати і пишу сама ще й понині.

Аж не віриться: деяким із моїх спогадів уже півстоліття. Ми звикаємо до рідних духовних просторів, вписуємо в них свої дії та помисли. І чи розуміють ті модерністи, які переписують, спрощуючи, шкільні програми, одним помахом пера вилучаючи з них великі духовні постаті, чи усвідомлюють вони хоча б те, чого позбавляють у майбутньому покоління свого народу? Не уявляю, щоб сім’я, зібравшись увечері за родинним столом, обговорювала примітивні сучасні комікси та їх авторів так, як за мого дитинства – життя та творчість Лесі Українки. Бо Леся – золота нитка нашої культури. Висмикніть ті кручені нитки – і плахта духовного світу України розпадеться, дороге червоне намисто, дрібненькі хрестики вишиття, правічний знак нації розсиплються - розтечуться по світу кривавими краплями.